Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки-фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.
Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка – хап колосок і – фурк до панської скирти, хап і фурк...
– А най тебе шляг трафить! – розсердився бідняк.– Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?
– До пана...
– А чому до пана, колька б тебе напалаї
– Бо я – панське щастя.
Штефанові аж в очах потемніло від злості.
– Я мучуся тут до кривавого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня – то брат і сестра!
– А мені однаково. Служу йому, бо я – його щастя.
– Мой-мой-мой! – забідкався Штефан.– А де моя доля?
– У сусіднім селі, під вербою...– відповіла пташка.– Іди й не вертайся сюди...
Та чоловік подумав і каже:
– Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.
Увечері Штефан вернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ади, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.
Уранці все-таки запріг свою дерлогу і наказав жінці:
– Бери, небого, діточок і сідай на фіру. Наше щастя таке, як у курки, котра качат водить.
Вйокнув, і коні рушили. їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:
– Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири...
Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але біда з горища – скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.
Згадав слова пташки, щоб не вертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:
– Дай і мені табаки понюхати.
– Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали,– сердиться бідний чоловік.
Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан – трась і закрив кришку.
– Тепер там сиди, ніхтолице! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!
– Випусти, я більше не буду тебе мучити,– проситься біда.
А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з бідою в дупло.
Вернувся до фіри, і рушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його щастя. А люди як люди – сміються з дивака, беруть його на гоцьки.
Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на фірі. А вранці знову журиться – куди їхати? Але діти бігали зарінком попід верби і пужалн жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:
– Адіть, як щось там блискає!..
Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв рискаль, почав копати. Копає, копає – і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.
– Доста й того! – сказав Штефан жінці.
Сіли на фіру – і в село. А там перезвідують:
– Не знаєте, хто продає хату? Але файну і з великим садом?
– Ота, що під бляхою, якраз продається,– сказали їм люди.
Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.
Живе русин, не журиться.
А якось пан із його села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу – їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:
– Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?
– Вони мені приснилися,– хитрує чоловік.– Потім вичитав...
– Як? Де?
– Та, ади, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі – пушка з тютюном і там такий папірчик.
Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:
– Вйо, до старої верби!
Коні раз-два примчали туди. Панисько рушив до дупла і – хап табакерку. Отворив її, а звідти Штефанова біда – скік йому на шию!
– Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.
Пап із бідою сів на фіру і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь – геп на землю, здох. Проїхали ще трохи – і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Ледве задрімав, як розбудив його страшний крик:
– Горимо! Пожежа!
Панський палац і все господарство згоріло дотла.
Панисько вийшов на вулицю з бідою на шиї. Відай, носить її і донині, коли не здох, як і його коні.