– Знаєш що, – сказала жаба пласкому камінцю, – давай я тебе носитиму на своїй спині, а ти натомість служитимеш мені панциром. От побачиш, з нас двох вийде непогана черепаха.
– Що ж, спробуємо! – погодився камінь. – Бо я завжди на одному місці лежу.
Сказано – зроблено. Жаба залізла під камінь. Він їй якраз впору припав, тільки голова й лапки залишилися стирчати – точнісінька черепаха!
– Ходімо?
– Ходімо!
Усе б добре, от тільки жаба – все ж таки не черепаха, повзати не вміє. От вона й пострибала. А гладкому камінцю як утриматися на її спині? Зісковзнув він на землю – мало не віддавив жабі задні лапки.
Ще раз спробували – те ж саме. І в третє знову нічого не вийшло.
– Ти все намагаєшся стрибком, – каже камінець, – а треба потихеньку.
– А ти не тисни так! – бурчить жаба.
– Я інакше не вмію, – сказав камінець. – Вже краще я як лежав, так і лежатиму.
– Ну гаразд, – сказала жаба, – я теж якось без панцира проживу. – І побігла геть.
А камінець залишився лежати на піску.
Але і камінь, і жаба завжди пам'ятали цю пригоду. Жаба, коли стала старою, говорила, бувало, своїм онукам-жабенятам:
– Але ж у мене колись був панцир, як у черепахи! Так-так!
І камінь при нагоді любив похвалитися:
– Не думайте, я не все життя на одному місці стирчу. Довелося й помандрувати...