Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.
– Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.
– Чому? – дивиться на неї вовк.
– Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.
– Гм, – пробурчав вовк, – але ти також від людей ховаєшся…
– Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
– Брешеш ти, голубонько! – не погоджується вовк. – Тебе бачать люди так само, як і мене.
– Вір – не вір, я правду кажу, – відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:
– Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?
– Добре, – каже вовчиця, – подивимось!
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.
Побачили її орачі і почали гукати:
– Вовк, вовк!.. Бий вовка!
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла – і нічого, а я в кущах сидів – і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує:
– Ну, що, чия правда?
Віддихався вовк та й каже:
– Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.