Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.
Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.
Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:
– Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!
– Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.
– Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!
– Угу! – знову обережно проказує ворона.
– Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!
– Угу! – все однаково відмовляє ворона.
– Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?
Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:
– Еге!
Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!
Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…