Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Еспен Пічкур та його помічники (норвезька казка)

Казки про:
1246

Еспен Пічкур та його помічники (норвезька казка)Був собі колись король, і дійшла до нього чутка про корабель, який однаково ходить по землі й по воді. Захотів він також мати такий корабель і пообіцяв, що віддасть тому, хто його побудує, королівну та ще й півкоролівства. Про це він звелів розголосити по всій країні.

Знайшлося багато юнаків, що хотіли отримати королівну й півкоролівства, та не так легко було збудувати корабель.

А на одному лісовому хуторці жило троє братів. Найстаршого звали Пер, середнього – Поль, а найменшого – Еспен Пічкур, бо він любив сидіти коло печі й дивитися на вогонь. Почули й брати про корабель, що його хотів мати король.

От Пер і каже:

– Дайте мені, мамо, харчів на дорогу, я хочу піти й спробувати, може, збудую для короля корабель і виграю королівну та півкоролівства.

Узяв Пер торбину з харчами та й пішов з дому. Іде він і зустрічає старого як світ згорбленого чоловіка.

– Куди ти йдеш? – питає старий.

– Іду до лісу зробити коритце для батька. Він не хоче їсти разом з нами,– відповів Пер.

– Коритце, то й коритце,– відповів старий. А тоді знов запитав: – Що ти несеш у торбині?

– Гній,– відповів Пер.

– Гній, то й гній,– сказав старий.

От добрався Пер до дубового лісу і взявся з усієї сили рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, схоже було тільки на коритце.

Коли настав час обідати, він розв’язав торбину, але в ній не було харчів, самий гній. А що йому не було чим підживитися, то й робота його не посувалася. Нарешті він узяв сокиру, почепив на неї торбину, перекинув через плече і вернувся додому, до матері.

– Дайте, мамо, харчів на дорогу, піду і я спробувати щастя,– сказав Поль. – Може, збудую корабель і здобуду королівну та півкоролівства.

Узяв він торбину з харчами та й пішов з дому. А дорогою зустрів старого як світ згорбленого чоловіка.

– Куди ти йдеш? – запитав старий.

– Іду до лісу зробити коритце для нашого поросяти,– відповів Поль.

– Коритце, то й коритце,– сказав старий. – А що ти маєш у торбині? – знов запитав він.

– Гній,– відповів Поль.

– Гній, то й гній,– сказав старий.

От прийшов Поль у дубовий ліс і заходився рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, скидалося на свинячі коритця. Та він уперто не припиняв роботи і аж пізно надвечір вирішив трохи підживитися. Він так зголоднів, що пожадливо кинувся до торбини, та в ній не було ані крихти їжі, самий гній. Поль так розсердився, що скрутив торбину в жмут, луснув нею об стовбур і вернувся з лісу додому.

Прийшов він до хати, і тоді Пічкур каже:

– Дайте, мамо, й мені харчів на дорогу. Може, я збудую той корабель і отримаю королівну та півкоролівства.

– Оце якраз ти його збудуєш,– відповіла мати. – Той, що ніколи нічого не робив, тільки сидів коло печі й дивився на вогонь. Ні, не дам я тобі ніяких харчів.

Проте материні слова не відбили в Пічкура охоти. Він так довго просив, що нарешті його відпустили. Щоправда, харчів йому не дали путніх, лише два вівсяні коржі і ковток вивітреного пива. З тим Пічкур і пішов з дому.

Під лісом він зустрів того самого старого як світ згорбленого, немічного чоловіка.

– Куди ти йдеш? – питає старий.

– Іду до лісу, може, мені пощастить збудувати такий корабель, що однаково ходить по землі й по воді,– відповів Пічкур. – Бо король оголосив, що за такий корабель віддасть будівникові королівну та півкоролівства.

– А що в тебе в торбині? – спитав старий.

– Та харчі, але дуже вбогі,– відповів він.

– Дай мені попоїсти, і я тобі допоможу,– попросив старий.

– їжте на здоров’я, але не знаю, чи вам смакуватиме,– відповів Пічкур. – Там тільки два вівсяні коржі й ковток вивітреного пива.

– Байдуже, мені все смакуватиме, аби тільки чогось попоїсти. А за те я тобі допоможу.

Попоїв старий, потім підійшов до товстого дуба та й каже:

– Виріж із нього шпугу, тоді приклади її назад на те саме місце. І лягай собі спати.

Пічкур зробив так, як йому наказано, і ліг спати. Спить і чує крізь сон, що хтось рубає, пиляє, теше, струже, але сам він ніяк не може прокинутись. Нарешті старий збудив його. Дивиться хлопець, а поряд із дубом стоїть готовий корабель.

– Тепер сідай на нього і пливи до короля. А дорогою бери на корабель усіх, хто тобі трапиться.

– Я зроблю так, як ви звеліли,– сказав Пічкур, сів на корабель і поплив.

Пливе він, пливе і бачить якогось довготелесого худющого небораку, що лежить під горою і їсть каміння.

– Хто ти такий і чому ти лежиш під горою і їси каміння? – спитав Пічкур.

– Я завжди голодний, тому радий з’їсти навіть каменюку. Візьми мене з собою, може, я десь наїмся.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Довготелесий сів на корабель і взяв собі на дорогу кілька великих

каменів.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік сидить на осонні і смокче чопа від діжки.

– Хто ти такий і чому ти смокчеш чопа? – спитав Пічкур.

– О, хто не має діжки, то мусить задовольнитися чопом,– відповів чоловік. – Я завжди такий спраглий, що ніколи не можу напитися досхочу. Візьми мене з собою, може, я десь нап’юся.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель і взяв із собою чопа.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік приклав до землі вухо й до чогось дослухається.

– Хто ти такий і яка тобі користь із того, що ти лежиш і дослухаєшся до землі? – спитав Пічкур.

– Я дослухаюся до трави, бо чую, як вона росте,– відповів чоловік. – Візьми мене з собою, може, я почую щось цікаве.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх четверо.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік стоїть і все в щось націлюється.

– Хто ти такий і чому ти все в щось націлюєшся? – спитав Пічкур.

– Я маю такий гострий зір,– відповів чоловік,– що можу пустити стрілу на другий кінець світу і влучити нею в що треба,– відповів чоловік. – Візьми мене з собою, може, я щось гарне встрілю.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур,

Чоловік сів на корабель, і стало їх п’ятеро.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік стрибає дорогою на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар.

– Хто ти такий і чого ти йдеш на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар? – спитав Пічкур.

– Я такий легкоступий, що якби йшов обома ногами, то дійшов би на другий кінець світу менш як за п’ять хвилин,– сказав той чоловік. – Візьми мене з собою, може, там трапиться якась тяжка дорога.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх шестеро.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік стоїть і затуляє собі рота.

– Хто ти такий і чого ти затуляєш собі рота? – спитав Пічкур.

– О, я тримаю в собі сім літ і п’ятнадцять зим,– відповів чоловік,– отож мушу затуляти рота, бо якби вони вирвалися, то миттю заморозили б увесь світ. Візьми мене з собою, може, я десь випущу їх.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх семеро.

Пропливли вони ще трохи і дісталися до королівського двору.

Пічкур відразу подався до короля та й каже:

– Я спорудив корабель, що однаково плаває по воді й по землі. А тепер хочу отримати королівну, яку ви обіцяли за нього.

Та королю не сподобався Пічкур – надто він був замурзаний, аж ніяк не схожий на королевича. Не хотілось йому віддавати дочку такому волоцюзі. От він і каже йому:Еспен Пічкур та його помічники (норвезька казка)

– Не віддам я тобі королівни, коли ти не спорожниш комори, в якій стоїть тисяча бодень м’яса. Якщо впораєшся з тим м’ясом до завтра, королівнабуде твоя.

– Спробую,– відповів Пічкур. – Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.

– Бери хоч і всіх шістьох,– відповів король.

А сам собі думає: «Тієї комори не спорожнить і шістсот чоловік, не те що один».

Пічкур узяв із собою того довготелесого, що з голоду їв каміння. Від-чинили вони комору, і той поїв геть усе м’ясо, залишив тільки п’ять шматків сала, по шматку кожному з тих, що тим часом сиділи на кораблі.

Пішов Пічкур до короля та й каже:

– Комора вже порожня, тепер я хочу отримати королівну.

Король заглянув до комори, а вона й справді порожня. Але Пічкур був такий замурзаний, що королю не хотілося віддавати йому свою дочку. І він вигадав нову умову.

– У моєму льоху стоїть пиво й давнє вино, по триста діжок кожного. Якщо ти вип’єш усе те до завтра, то отримаєш мою дочку,– сказав він.

– Спробую,– мовив Пічкур. – Але дозвольте мені взяти з »собою одного свого товариша.

– Бери,– погодився король.

А сам собі подумав: «Там стільки пива й вина, що з ним не впоралося б і всі семеро прибульців».

Пічкур узяв тільки того, що смоктав чопа й завжди був спраглий, і король повів їх у льох. Там чоловік із чопом заходився випивати діжку за діжкою, аж поки не спорожнив їх, але в останніх залишив трохи пива, якраз стільки, щоб вистачило по кілька кухлів решті п’ятьом його товаришам.

Другого дня їх випустили з льоху, і Пічкур подався до короля.

– Я впорався з пивом і вином, а тепер хочу отримати королівну,– сказав він.

Король не повірив йому.

– Ану я піду й сам гляну,– сказав він.

Але всі діжки в льоху справді були порожні. Та Пічкур був замур- заний, зовсім не схожий на королевича, і король не хотів мати такого зятя. Тож він придумав ще одну умову.

– Коли ти за десять хвилин принесеш із другого кінця світу води королівні на чай, отоді й отримаєш її за дружину і півкоролівства в посаг.

Король був щедрий на обіцянки, бо не вірив, що цю його умову можна виконати.

– Спробую,– відповів Пічкур.

Пішов він до того свого супутника, що стрибав на одній нозі, а до другої прив’язував сімдесятипудовий тягар, та й каже йому:

– Відв’яжи свій тягар і чимдуж біжи на обох ногах на другий кінець світу, щоб за десять хвилин приніс звідти королівні води на чай.

Той відв’язав тягар, узяв відро і так помчав, що за мить його вже й не видно було. Але хвилина спливала за хвилиною, а він не повертався, Залишилось уже не більше трьох хвилин до визначеного терміну. Король був дуже радий.

Тоді Пічкур покликав того чоловіка, що чув, як росте трава, й попросив його послухати, де застряг посланець.

Приклав той вухо до землі, послухав та й каже:

– Він заснув біля криниці. Я чую, як він хропе, а тролиха сидить і чухає йому голову.

Тоді Пічкур покликав того, хто міг улучити на другий кінець світу, й попросив пустити в тролиху стрілу. Той пустив стрілу і влучив у тролиху. Вона так заревіла з болю, що збудила посланця, який мав принести воду на чай. І коли той примчав на королівське подвір’я, до визначеного терміну залишилася ще одна хвилина.

Пішов Пічкур до короля і каже:

– Вода принесена, і тепер я хочу нарешті отримати королівну, як ви обіцяли.

Та король побачив, що хлопець за ці дні ще дужче замурзався,– хіба личить йому такий зять? І придумав він нову умову.

– У мене на подвір’ї лежить триста сажнів дров, якими я хочу підсушити зерно в лазні. Якщо ти посидиш у лазні, поки згорять ті дрова, то отримаєш мою дочку, це вже моє останнє слово.

– Спробую,– сказав Пічкур. – Але дозвольте мені взяти одного свого товариша.

– Бери хоч усіх шістьох,– сказав король.

А сам собі подумав: «Нехай бере, там жару стане на всіх».

Пічкур узяв тільки того, що тримав у собі сім літ і п’ятнадцять зим, і ввечері подався з ним до лазні. Там було так гаряче, що могла б розтопитися й кахляна груба. А вийти звідти вони не могли, бо як тільки там опинилися, король узяв двері на засув та ще й почепив на них два великі замки.

Пічкур і каже товаришеві:

– Випусти-но шість або сім зим, хай стане приємне літнє тепло.

Той випустив свої зими, і жара спала. Але вночі вони почали мерзнути. Тоді Пічкур попросив свого товариша підігріти повітря двома літами. Після того вони міцно заснули і проспали до білого дня. Та коли вони почули, що король відмикає замки, Пічкур сказав:

– А тепер випусти ще дві зими, але останню – просто в пику королю.

Король відчинив двері лазні, а Пічкур зі своїм товаришем сидять і тремтять з холоду. Та тільки-но король переступив поріг, Пічкурів товариш дихнув зимою просто йому в обличчя, і він обернувся в замерзлу колоду.

– Тепер віддасте за мене свою дочку? – спитав Пічкур.

– Так, бери її і півкоролівства в посаг,– сказав король.

Він уже боявся опиратись далі.

Наказав король улаштувати бучне весілля і вистрілити на честь молодих з усіх гармат. Коли королівські служники пішли шукати по всій країні, чим їх зарядити, то взяли й мене. Дали мені пляшку каші й кошик молока, запхнули в гармату та й вистрілили мною аж сюди, щоб я розповів вам, як Пічкур одружився з королівною.