Сталося так, що білка прохворіла все літо і не змогла запастися на зиму ні горіхами, ні грибами. Що робити? Написала вона листа ведмедю. Так, мовляв, і так. Виручай, клишоногий.
"Дам я білці жменьку з моїх запасів, – подумав ведмідь, – хай знає мою щедрість!"
– Гей, вухастик! – гукнув ведмідь зайцю. – Зроби таку ласку, відвези це білці. – І він розтиснув свою лапу, повнісіньку всякого добра.
Навантажив заєць ведмежий подарунок на візок і повіз. Але не білці, а своїм зайченятам.
Там він узяв з візка одну жменьку і поскакав на трьох лапах до білки.
А назустріч йому їжак:
– Чого шкутильгаєш, зайчику?
– Так от несу в жмені подарунок для білочки.
– Дай-но я понесу. Мені зручніше. Чіпляй мені на спину.
По дорозі їжак забіг до своєї їжачихи й скинув їй всю поклажу – одну тільки жменьку прихопив.
Йде, шкандибає.
Тут назустріч йому жаба:
– Чого шкандибаєш?
– Ось несу в жмені їжу для білки.
– Дай-но я віднесу. Мені підстрибом легше.
А у жаби жменька, ясна річ, ще менша, ніж у їжака. Довелося їй решту з'їсти. Їла, їла – мало не луснула. Ще птахам залишилося що поклювати.
Прискакала жаба до білки, розтиснула лапку й каже:
– Ведмідь посилає тобі жменю зі своїх запасів. Моя справа принести. А вже твоя справа поділитися зі мною.