Син падишаха (турецька казка)

***

Син падишаха (турецька казка) Був колись один падишах, і мав він трьох синів. А в саду в падишаха росла яблуня, і щороку родило на ній тільки троє яблук. Та ще ні разу не вдалося падишахові їх покуштувати.

 Якось і каже падишах своїм синам:

 – Мої любі, ніяк не можу я поласувати цими яблуками. Вже ви й повиростали, а й досі не дізналися, хто зриває ті яблука.

 – Панотченьку! – каже старший син.– Піду я сю ніч, постережу яблуню, і що вже там не буде, а принесу тобі яблук.

 – То й гаразд,– одказує падишах.

 Бере шахзаде стріли та лук, іде в сад і ховається неподалік. І ось, ледь настала ніч, налетів одразу вітер, та такий, що нічого не видно! Юнак, як тільки те побачив, підхопив свої черевики та й дременув чимдуж до батька, щоб розповісти всю пригоду.

 Середульший син почув цю розмову й на другий день теж просить пустити його на ніч у сад. Бере сагайдак з луком і йде під яблуню. Та коли споночіло, подув вітровій, та такий, як буря. Втік юнак із саду і побіг до батька.

 На третій день іде в сад найменший син. Опівночі знявся вітрюга. Не вітер, а буря. Страшно стало юному лицареві, та він лишився в саду. Аж це залазить у сад двоголовий дракон. Він хоче вирвати яблуко, але шахзаде випускає стрілу і влучає в голову. Дракон одразу ж полишає сад.

 Тоді найменший син зриває яблуко, приносить батькові й оповідає все, що сталося в саду, а старшим братам пропонує:

 – Ходімте по драконовому сліду, відрубаємо йому й другу голову!

 Виходять юнаки з отчого дому й ідуть слідом за драконом. Ідуть вони,

 йдуть, аж бачать: криниця стоїть. Старший брат і каже:

 – Обв’яжіть мене міцненько, я спущуся в криницю.

 Брати роблять з поясів вірьовку, обв’язують старшого брата довкіл стану і починають опускати в криницю. Та не встиг він дістатися й половини зрубу, як почав репетувати: «Ой-ой, горю!» – і брати тягнуть його назад.

 Потім опускають середнього брата. Той теж одразу зчинив лемент, і його витягли назад. Настав ряд найменшого брата.

 – Коли я буду кричати: «Горю!» – ви не зважайте.

 Брати починають опускати його в криницю, він кричить: Горю!» – але ті його не слухають.

 І ось шахзаде дістає дна криниці, одв’язує вірьовку, дивиться: аж перед ним двері. Він відчиняє їх, а там лежить дракон. Юний шахзаде вихопив шаблю, відрубав драконові другу голову, а тоді почав обходити все довкола. Коли це бачить: ще одні двері. Відчиняє, а там сидять троє дівчат – як писанки.

 Як угледіли дівчата шахзаде, так і зойкнули:

 – Ой, юначе, як ти сюди попав? Адже тут дракон. Побачить тебе, одразу проковтне!

 А лицар їм відповів:

 – Ви мене лякаєте драконом, а я з ним розквитався вже.

 Дівчата як почули це, то невимовно пораділи.

 А юнак дивиться: перед однією дівчиною золота прядка; перед другою – золоті кросна, самі вишивають. А в третьої – золота квочка й золоті курчата клюють перлинки на золотому тарелі.

 – Дівчата, чи не хочете, аби я вас на землю підняв? – питає шахзаде.

 – Де б то не хотіли! – вигукують вони.

 Тоді син падишаха бере прядку, кросна, квочку з курчатами, кладе все в бесаги, а дівчат підводить до криниці. Обв’язує старшу дівчину вірьовкою й гукає:

 – Старший брате, тягни: це тобі!

 Потім обв’язує середню й кричить другому братові:

 – А це тобі!

 Коли настав ряд найменшої, дівчина й радить йому:

 – Шахзаде, спершу ти дістанься білого світу! Бо коли піднімусь туди я, твої брати позаздрять тобі й залишать у криниці. А мені тебе дуже жаль.

 – Ба ні! Спершу ти!

 – Гаразд,– погоджується вона,– але знай, що для тебе настане лиха година. Брати не піднімуть тебе нагору – переріжуть вірьовку, й ти впадеш униз. А внизу два барани: один білий, другий чорний. Якщо впадеш на білого, то, може, й зумієш вилізти нагору, коли ж на чорного, то впадеш із ним ще глибше. На ось тобі три волосини з моєї голови, вони тобі в пригоді стануть. Шахзаде обв’язує дівчину вірьовкою й кричить братам:

 – Тягніть – це моя!

 Брати витягли дівчину, дивляться на неї, а вона ж, мов зоря, ще гарніша, ніж сестри.

 – Еге, цю він собі бере! Залишмо його в криниці – тоді знатиме! – говорять вони й кидають йому вірьовку.

 Обв’язався юний шахзаде, а брати дотягли його до половини зрубу та й перерізали вірьовку. Полетів шахзаде шкереберть та й упав на чорного барана, а той і поніс хлопця глибоко-глибоко.

 Опритомнів юнак по якімсь часі, озирається сюди-туди, аж бачить: стоїть хата. Іде він прямо туди й стукає у двері. Відчиняє йому стара жінка, він і проситься в неї:

 – Матусю, пусти гостя переночувати.

 – Звідки ж ти, сину? – питає вона.– Адже тут не пройдуть ні пері, ні джин, ані людський син.

 – Пожалій, матінко,– обнімає він бабусю.– Я тобі за сина буду.

 Пожаліла його стара, пустила в хату.

 Звечора шахзаде заснув, опівночі ж його почала мучити спрага. Прокинувся він і просить у бабусі води.

 – Сину,– стала розповідати йому бабця,– в нашій країні її ніколи не буває. Джерело захопив дракон, і ми воду в нього викуповуємо: щороку віддаємо за неї дівчину. Ми набираємо води, скільки хто спроможеться, й бережемо її до нового року. Тепер якраз ні в кого немає й краплини. Завтра – новий рік, сю ніч прощаються з дочкою падишаха, а вранці віддадуть її драконові.

 Шахзаде нічого їй не говорить, а рано-вранці йде в гори й ховається неподалік від драконового лігвища.

 Коли зійшло сонце, привели туди доньку падишаха, а внизу вже стоять люди з посудом, чекають води. І ось вилазить семиголовий дракон. Тільки-но хотів він ухопити дівчину, як лицар відрубав йому одразу всі сім голів. Побачила це дівчина, вмочила руку в драконячу кров та й поставила позначку на спині шахзаде.

 А люди внизу похапцем набирають води, тільки ж бачать: вона все тече й тече. Біжать вони нагору, дивляться, аж дракон лежить мертвий, а дівчина жива!

 Ведуть її одразу ж до падишаха, а той як побачив, що вона жива й здорова, невимовно зрадів та й питає:

 – Хто ж тебе, дочко, порятував?

 А дівчина й одказує:

 – Звеліть, тату, оголосити, щоб завтра всі юнаки поприходили до палацу, а я вже мого рятівника впізнаю.

 Падишах так і зробив. Посходилося юнацтво. Дівчина й загадує слугам:

 – На котрого я вкажу, беріть і ведіть сюди.

 І ось проходять хлопці перед палацом. Як тільки ж з’явився шахзаде, дівчина одразу подала знак, слуги вхопили лицаря та й привели до палацу. Падишах і питає його:

 – Сину мій, це ти визволив мою дочку?

 – Ба ні! – відмовляється юнак.

 – Ти! – наполягає дівчина.– Я ж тебе позначила.

 Дивляться люди, аж на спині в хлопця позначка.

 – Сину, я заручу тебе з моєю дочкою, чи ти згодний?

 – О падишах! Я чужинець і хочу повернутися на батьківщину.

 – Коли так, проси ж у мене, чого забажаєш.

 – А чого мені бажати? Виведи мене на білий світ! – просить шахзаде.

 – Я й радий був би, сину мій, тільки в мене на це сили немає. Може, в тебе є ще якесь бажання, то скажи, і я виконаю.

 – Ні, іншого в мене немає,– відповів лицар і попрощався з ними.

 Довго він бродив, аж поки опинився під високим деревом і ліг відпочити. А на тому дереві та звила гніздо птаха Сімург, що пташенят вивела. Лежить під деревом шахзаде, аж глянь! – повзе по стовбуру дракон і хоче пташеняток поїсти. Лицар вихопив меча й розрубав потвору навпіл, а сам знову ліг та й заснув.

 Коли це летить Сімург. Побачила юнака й кинулася на нього, щоб заклювати.

 – Бач, розбійнику! Так це ти щороку пожираєш моїх пташенят!

 Тут пташата як закричать:

 – Ой, не руш його, не чини зла, бо то ж він нас порятував від дракона!

 Тут Сімург побачила труп дракона, а тоді підлетіла до сонного лицаря й затулила крильми сонце, аби не пекло так нещадно.

 Прокинувся невдовзі юнак, зирк! – він лежить у затінку. «Звідки ця тінь?» – гадає він, аж це птаха й промовляє до нього людським голосом:

 – Сину, ти порятував моїх пташенят – проси ж тепер у мене, що хочеш.

 – Я хочу, аби ти винесла мене на білий світ,– каже шахзаде.

 – То й гаразд! – відповідає птаха Сімург.– Тільки ти маєш дістати сорок баранів та сорок бурдюків води. Баранів ти причепиш мені з одного боку, бурдюки – з другого, а сам сядеш на спині, так ми й полетимо. Коли я казатиму: «Гак!» – даватимеш мені барана, а промовлю: «Гик!» – бурдюк з водою. Так я тебе й винесу на світ.

 – То й гаразд,– говорить шахзаде і йде до падишаха.

 – О падишах, я прошу в тебе сорок баранів та сорок бурдюків з водою.

 Юнакові дали все, що той хотів, примостив він свої пожитки на птаху й сам сів.

 Летять. І як скаже Сімург: «Гак!» – хлопець дає їй барана, мовить: «Гик!» – бурдюк води. Так вони летять, летять, вже й лишилося до білого світу недалеко, аж Сімург каже: «Гак!» А баранів немає вже. Що робити? Відрізав юнак свою литку та й подав птасі. Тільки ж Сімург розуміє, що то людське м’ясо, отож не їсть, а ховає під язик. Незабаром дісталася птаха Сімург на землю, сіла та й каже юнакові:

 – А пройдись-но трохи!

 – Ти лети собі щасливо, а я посиджу тут, бо слабий дуже.

 Тоді птаха дістає з-під язика його литку, прикладає до ноги й нога стає такою, як і була.

 Попрощалася птаха Сімург з юнаком та й полетіла, а шахзаде приходить до свого міста, купує у різника міхур, натягає його на голову й стає такий, ніби гирявий. Потім іде до майстра, який обробляв коштовне каміння, та й проситься:

 – Пожалій мене, майстер, візьми до себе учнем.

 – Та ти ж гирявий, парубче! Нащо ти мені? – відмовляється майстер.

 – Я робитиму все, що загадаєш,– благає його шахзаде,– тільки даватимеш мені шматок хліба.

 – Та добре вже,– погоджується майстер.

 Залишмо його у майстра, а тут, у цім краю, його брати, повитягавши дівчат із криниці, приводять їх у палац.

 Батько й питає синів:

 – А де ж ваш брат?

 А ті й одказують:

 – Десь у дорозі пропав, ми й не помітили.

 Розгнівався падишах, та що діяти?

 Минає кілька днів. Сини й кажуть батькові:

 – Видай дівчат за нас.

 Посилає падишах дочкам звістку, але ті відмовляються:

 – Поки не повернеться молодший шахзаде, ми заміж не підемо. Чекатимемо його сім літ. Якщо прийде – добре, не прийде – вчинимо вашу волю.

 – Гаразд,– погоджується падишах та й припиняє розмову.

 Ось минає сім років, падишах знову шле до дівчат звістку, а найстарша йому й відповідає:

 – Хай падишах замовить мені золоту прядку, та ще якби вона сама й пряла,– тоді піду заміж.Син падишаха (турецька казка)

 Падишах загадує, аби покликали до нього майстра, що вміє пораї лея біля коштовного каміння, і наказує йому:

 – Змайструй таку прядку, щоб золота була ще й сама пряла! Не зробиш за сорок днів – не носити тобі голови!

 Прийшов додому майстер, пожурився й заплакав. Аж підходить до нього учень.

 – Чому плачеш, хазяїне?

 А той і відповідає:

 – Іди геть, гирявий! У мене таке горе, що ніхто не розважить. А тут ще й ти докучаєш!

 – Благаю тебе, поділися зі мною, ачей допоможу,– не відступає учень.

 Майстер і каже:

 – Загадав мені падишах зробити золоту прядку, та щоб сама й пряла!

 – Овва! Чого ж його плакати? Я за сорок днів зроблю все, як просить падишах.

 – Та як же ти його зробиш? І що тобі на те треба?

 – Купи мені мішок горіхів та бочку бузи й принеси сюди. Тільки сорок днів до майстерні й не підходь, а на сорок перший прийдеш і забереш.

 Приніс майстер гирявому все, що той просив, а сам подався додому. Тільки ж не сидиться йому. Нишком підійшов він до майстерні, зазирнув у щілинку та й бачить, що гирявий з молотком у руці співає пісню, примовляючи: «Тирил-лан-так-так, тирил-лан-так-так!» – Розлущить горіх, зап’є бузою та й знову співає, примовляючи.

 – То це ти так працюєш? – закричав хазяїн.

 А той йому:

 – Ось бач! Я тільки хотів починати, як ти прийшов та й зіпсував усе. Іди собі, не побивайся!

 На сорок перший день приходить майстер, а учень виносить прядку й каже:

 – Ось і прядка. Неси її в палац. Та візьми за неї стільки золота, скільки вона важить.

 Приніс майстер прядку, а її передають дівчатам. Найстарша сестра як побачила, так і засяяла:

 – Ой сестроньки! Шахзаде, який нас порятував, вже десь тут.

 І ось найстаршу сестру видали заміж за першого шахзаде, а другий і собі просить:

 – Ожени, тату, й мене!

 Тільки ж середульша сестра забагла, аби їй першій зробили золоті кросна, та щоб вони самі вишивали, самі й нитку розпускали.

 Знову кличе падишах майстра й говорить:

 – Коли за сорок днів не зробиш такі кросна, щоб самі вишивали й самі нитку розпускали, не носитимеш голови на плечах.

 Приходить майстер додому та й журиться, а гирявий і питає:

 – Чого, майстре, знову сумуєш?

 – Як же мені не сумувати, коли падишах звелів зробити золоті кросна, та ще й такі, що самі вишивають і нитку розпускають.

 – Не журися, я зроблю й кросна, лиш купи мені два мішки горіхів та дві бочки бузи.

 Дав майстер йому все, а на сорок перший день приходить до майстерні, а кросна готові. *

 Несе їх майстер до падишаха, а дівчата як побачили, так і загомоніли:

 – Це ж наш шахзаде десь недалеко!-

 Тепер настала черга наймолодшої сестри. Падишах звелів запитати її, за кого вона піде, а та й відповідає:

 – О падишах! Спочатку загадай, хай мені зроблять золоту квочку з золотими курчатами, та щоб вони на золотому тарелі перли клювали, а тоді хай оголосять, аби всі чоловіки пройшли під стіною палацу. Котрий мені сподобається, за того я й вийду.

 Падишах кличе майстра й доручає йому виконати забаганку найменшої красуні, а той іде до гирявого.

 – Зроблю це,– каже той і зачиняється в майстерні, а на сорок перший день виносить золоту квочку з курчатами, які на золотому тарелі клюють перли.

 Приніс майстер у палац, а найменша сестра як побачила, то зраділа невимовно.

 І того ж таки дня оповісник оголосив:

 – Завтра кожний юнак, кожний чоловік мають пройти під стіною палацу.

 Всі почули ці слова й посходилися на майдан, тільки гирявий каже майстрові:

 – Мені там уже нема чого робити. Чого доброго, ще почнуть глузувати з моєї голови.

 Майстер подався до палацу, а хлопець іде в поле, дістає три волосини, які дала колись йому дівчина, й підпалює одну з них. Коли це постав перед ним арап та й питає:

 – Нащо ти мене кликав?

 – Дістань мені хутко білого коня й білий одяг!

 І арап негайно ж виконав прохання юнака.

 Тоді юнак одягається, сідає на коня і їде на майдан. А там і молоде, й старе проходять перед палацом.

 Аж ось промчав на коні шахзаде. Дівчина одразу ж пізнала його й кинула на нього золотий м’яч.

 Всі закричали, але наш лицар не зважає і їде звідтіля, переодягається, натягає на голову міхур і йде в майстерню.

 А невдовзі приходить і хазяїн.

 – Гай-гай, хлопче,– каже майстер,– аби ти був пішов зі мною, то побачив би, як перед палацом промчав на білому коні якийсь красень у білому одязі. Дівчина одразу ж кинула на нього золотий м’яч.

 А гирявий відповідає:

 – Овва! А якби вона попала мені в голову та розбила, чого доброго, до крові? Добре, що й не пішов!

 На другий день знову сходиться люд на майдан.

 Гирявий знову усамітнюється й запалює другу волосину. Як тільки перед ним з’являється арап, він загадує йому:

 – Негайно принеси мені червоного коня й червоний одяг.

 І ось гирявий, одягнувшись у червоне, стрибнув на коня й мчить на майдан. Коли він проїжджає повз палац, дівчина знову кидає золотий м’яч. Та юнак хутко повертається додому й чекає майстра.

 Приходить хазяїн та й каже:

 – Як шкода, гирявий, що ти не бачив лицаря на червоному коні і в червоному одязі!

 І втретє сходиться народ на майдан.

 Запалив шахзаде третю волосину й наказує арапові, аби той приніс зеленого коня й зелений одяг. А тоді сідає на коня й мчить повз палац. Дівчина знову влучає в нього золотим м’ячем, і народ кричить: «Досить уже!» Хапають юного лицаря та й приводять його в палац. Падишах пізнає свого сина й велить заручити його з юною красунею. Сорок днів гуляли всі на весіллі, а на сорок перший шахзаде розповідає батькові всю свою пригоду. Падишах покликав синів, аби їх покарати, та наймолодший син попросив пробачити їм їхнє зло й говорить:

 – Я не хочу робити те, що вже раз зробили мої брати.

 Тоді падишах посадив найменшого сина на своє місце, й до самісінької смерті вони жили щасливі й веселі.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)