Один чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав:
«Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожнього торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
– Пане газдо, мені приснився файний сон.
– Який?
– Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни...»
– Ходім та розкопаємо! – схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння – хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
– Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
– Я... я буду тебе годувати! – затрусився багач.
І, справді, після того носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі та й помер. Багач поховав його – так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там – каміння в торбі.
– Його діаманти стали камінням для тебе! – казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.