Одна перепеличка, що вивела в пшениці дітей, вернулася якось до свого гнізда, а діти плачуть та говорять:
– Мамо, нам уже тут не жити.
– Чого це? – питає перепеличка.
– Господар цього лану приходив сюди з сином та й наказав йому на завтра сусідів запросити, щоб пшеницю косити.
– Коли так, – каже пташка, – то й до голови не беріть, бо хто на сусідів надіється, у того лани можуть нежаті й некошені зимувати.
Через кілька днів повернулася знову перепеличка до гнізда, а діти знов розповідають:
– Мамо, тут приходив господар із сином, як і того разу.
– Та й що казав?
– Казав таке: «Не треба нам, сину, на сусідів надіятись, треба самим до роботи братись».
– Коли ж так, – каже стара, – то слід нам швидше тікати, бо хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає.