За синіми високими горами жили дві сестри. Старша була чорнява, з поглядом холодним, наче осіння вода, а молодша, Яринка, – світла, мов ранкова зоря, і привітна до кожного. Любили Яринку люди за добре серце, а парубки проходу не давали, даруючи стрічки та намиста.
Заполонила серце старшої сестри чорна заздрість. Не могла вона стерпіти, що молодшій усе щастя дістається.
Одного разу, коли ліс одягнувся в багряні шати, покликала старша сестра Яринку по ягоди. Завела її в найглухіші хащі, де навіть птахи не співають. Там, серед високих трав, і залишилася Яринка навіки спочивати, загублена рідною сестрою. А щоб ніхто не знайшов, засипала вбивця те місце землею та й пішла додому, сказавши батькам, що Яринку вовки вкрали.
Плакали батьки, шукали доньку, та все дарма.
Минув час. На тому місці, де пролилася невинна дівоча кров, виросла дивовижна калина. Була вона висока й пишна, а ягоди на ній палахкотіли червоним вогнем, наче краплини життя. Віти її хилилися додолу, і коли вітер пробігав лісом, кущ шелестів так жалібно, ніби хотів щось сказати.
Ішов якось тим шляхом молодий чумак. Побачив він калину, замилувався її красою. Витяг він гострого ножа, зрізав рівну гілочку, вичистив серцевину і зробив собі сопілку, аби в дорозі тугу розганяти.
Тільки-но підніс він сопілку до вуст, тільки-но дмухнув у неї, як сталося диво. Не проста музика полилася з інструмента, а заговорила сопілка людським, дівочим голосом, сумним і дзвінким:
"Помалу-малу, чумаче, грай,
Мого серденька не вражай...
Сестра мене зі світу зжила,
У темнім лісі загубила,
Душу в калину поселила...."
Зблід чумак, почувши ту пісню. Пішов він у село, дійшов до хати батьків зниклої дівчини. Заграв під вікном – і знову сопілка всю правду виспівала.
Вибігла мати, впізнала голос своєї дитини, пригорнула сопілку до грудей і заплакала гіркими сльозами. А старша сестра, почувши той спів, побіліла, як стіна, і втекла з села світ за очі, гнана совістю, що прокинулася занадто пізно.
З того часу калина – то дерево пам'яті. А сопілка з неї завжди виходить особлива: вона не просто грає, вона душу виймає, бо живе в ній частка того давнього, невимовного смутку. І знають люди: правду не сховати, вона калиновим цвітом зійде і піснею озоветься.