В одного чоловіка було двоє синів. Старшого звали Валек, меншого – Войтек. Валек був як усі люди: розумів те саме, що й інші, у великі мудреці не пнувся, а проте всі звали його розумним через те, що брат у нього був дурний.
Дурний Войтек ніяк не міг зрозуміти, що таке страх. Коли старший брат казав, що він чогось злякався, Войтек розпитував його так і сяк, але все одно нічого не розумів. Нарешті брат розсердився й вирішив показати Войтеку, який буває страх.
Одного дня восени, коли вже смеркало, батько вирядив дурного Войтека до корчми по горілку. Валек знав, що брат ітиме кладовищем, бо так було ближче. Отож він тихцем вимкнувся з хати, намастив собі обличчя сажею, напнув на голову чорну материну спідницю і, взявши в зуби розжарену вуглинку, став на стежці саме посеред кладовища.
Незабаром на стежці з’явився Войтек. Побачивши навпроти страхітну постать, він гукнув:
– Гей, ти там! Ану уступися зі стежки! Я не хочу лізти в грязюку...
Валек у відповідь застогнав таким страшним голосом, як тільки міг.
– Глухий ти чи що! – гримнув, підходячи, дурень. – Ану тікай з дороги, бо я тебе так розмалюю, що й люлька з рота вилетить.
Розумний брат подумав собі: «А таки ж ти втечеш звідси!» Застогнавши ще страшніше, він розчепірив обидві руки й пішов просто на Войтека, наче хотів його схопити. Та де там! Войтек замість тікати підняв угору свою дубову палицю, кинувся на Валека й давай його лупцювати. Тут вуглина впала Валекові в горлянку й запекла. Бідолаха стогнав, не годен вимовити й слова.
А тут ще він почав скидати з голови материну спідницю, та заплутався в ній і впав у грязюку. Отож Войтек оперіщив його палицею, мабуть, разів зі сто, поки впізнав, хто це.
Та ледве впізнавши брата, Войтек зараз же почав його перепрошувати, хоч і дуже здивувався, як це тому спало на думку виробляти такі дурниці.
Скрегочучи зубами від люті й болю, насилу доплентався побитий Валек додому. Коли батько побачив, що сталося з його розумним сином, він схопився за батіг і, мабуть, добре б відлупцював дурного Войтека, якби той не втік на горище та не втяг би за собою драбину.
Назавтра бідний Валек захворів по-справжньому. Мусили йому пустити кров та понаставляти на боки й спину банки. А батько так розсердився на Войтека, що не схотів навіть потрощити на ньому батога, а взяв і вигнав під усі чотири вітри.
– Нехай,– сказав,– тебе, дурню, лихо навчить розуму!
Даремно мати плакала й благала не проганяти Войтека, бо вона любила його найбільше,– батько й слухати не хотів. Довелося дурневі зібрати свої манатки й помандрувати світ за очі. Тільки й того, що на дорогу мати дала йому чималу торбу грошей.
– Боже мій, боже милий! – міркував дурень дорогою,– батько мене вигнав, як собаку! І за що? За те, що я не міг відразу впізнати страх! Ой, коли б мені отой страх хоч раз зустріти.
Промандрувавши з тиждень, зайшов якось дурний Войтек опівдні до корчми. Коли його почали розпитувати, куди й навіщо він мандрує, Войтек відповів від щирого серця, що й сам не знає, куди йде, бо тільки хоче дізнатися, що таке страх. Всі, хто був у корчмі, так і покотилися з реготу. А корчмар поплескав Войтека по плечі й каже:
– Ну, друже, коли тобі тільки це потрібно, нема в світі нічого легшого. У нас ти зараз дізнаєшся, що таке страх. Бачиш, он там нагорі височезний палац? Хтозна-відколи стоїть він пусткою, бо люди бояться в ньому жити. Якщо вже ти маєш таку охоту до страху, йди в палац ночувати. Ось побачиш, що з тобою буде.
– Звичайно, піду, коли так,– відповів Войтек,– і якщо справді побачу там страх – гарно подякую вам за добру пораду. Тільки принесіть мені туди їжі й питва, бо як же я голодний сидітиму там цілісіньку ніч?
Коли люди, що були в корчмі, та й сам корчмар побачили, що Войтек справді хоче піти в палац, вони перестали жартувати й почали умовляти Войтека, щоб він не ходив, бо вже не один такий сміливець пішов до замку, та й не повернувся. Але Войтек нічого слухати не хотів; чим більше його лякали страхом, тим більше він радів, що нарешті той страх зустріне. Отож люди покинули його вмовляти, а ввечері занесли до замку дров на цілу ніч, кілька ковбас і велику ринку картоплі з салом.
Войтек попрощався з усіма в корчмі і веселий пішов ночувати в палац.
В просторій кімнаті, де була величезна піч, він розпалив собі вогонь, присунув до печі крісло й стіл й порозкладав на столі всі свої припаси. Потім запалив люльку і, вмостившись у кріслі, став прислухатися, як виє вихор у печі. А вихор завивав так жалібно й голосно, що в будь-кого іншого волосся стало б на голові сторч. А Войтек посидів-посидів, і йому захотілося їсти. Він почав хазяйнувати. Поставив ринку :І картоплею на вогонь, а ковбаси прив’язав до дерев’яного рожна й заходився їх підсмажувати.
Коли картопля зашкварчала, а з ковбас закапало у вогонь сало, в печі щось гукнуло страшним голосом: «Лечу!»
– Отуди к бісу! Почекай хвилинку, нехай я хоч зніму вечерю з вогню! – голосно відповів Войтек, ставлячи ринку під стіл та кладучи на неї рожен з ковбасами. – Ну, тепер лети собі, коли хочеш.
Щось загуло в комині і впало просто в огонь.
Почекавши хвилинку, чи не завиє ще хтось у печі, Войтек знов почав смажити ковбасу й картоплю. Потім виклав усе в миску й поставив на стіл.
Оглянувся назад – і бачить: за спиною в нього мовчки стоїть страшний бородатий чоловік.
– Го-го! Друже! А чого ж це ти стоїш і мовчиш? – гукнув дурень. – Бери собі крісло й сідай разом зі мною за стіл.
Страшний чоловік мовчки взяв крісло й сів за стіл, але їсти не схотів. Войтек кілька разів запрошував його, та побачивши, що той не слухає, мовчки став уминати свою вечерю. Коли він доїдав останній шматок ковбаси, страшний гість обізвався понуро:
– Ти ж їв сам, дай тепер і мені.
– Не хотів їсти, коли я просив, то й сиди голодний,– відповів Войтек, ковтаючи останній шматок.
– Чекай! Зараз тебе самого засмажу! – загарчало страховище.
– Помалу, братику, помалу! Це ти, може, й є отой страх, еге? То чому ж ти такий дурний, що не їси, коли дають? Я вже тижнів зо два промандрував, щоб тебе зустріти, та бачу, не було чого й клопотатися, коли ти такий дурний!
– Зараз покажу тобі, який я дурний! – гримнув страх і схопив Войтека за горлянку.
Але не такий був Войтек! Як гепнув страховище разів зо два кулаком по голові, воно й простяглося долі, мов колода. А дурень сів йому на груди, придушив до підлоги й питає:
– Ану, братику, хто з нас дужчий? Бач, не помогло тобі й те, що ти такий довготелесий! Що даси, коли відпущу тебе живцем?
– Дам тобі великий скарб, якого ти й уві сні не бачив, але не за те, що ти мене відпустив, а за те, що врятував від мук, які я терплю вже сто років. Я колись був паном цього замку і мав страшенну силу. З багатьма силачами боровся і всіх валив на землю. За це мене самого мучили в замку щоночі. І так мусило бути, аж доки знайдеться силач, який зможе мене збороти. Якби ти віддав мені останній шматочок своєї їжі, я б разом з ним з’їв і твою силу. Ну, а тепер ходімо зі мною, візьмеш усе що схочеш.
Войтек пішов слідом за ним у величезний льох, де було повно срібла, золота й коштовного каміння. Страх дозволив йому взяти все, що тільки заманеться. Отож Войтек набрав стільки, що ледве міг підняти. І так йому проясніло в голові, що він вибирав саме золото й дороге каміння, хоч досі не бачив його ніколи.
Навантажившись як слід, Войтек хотів подякувати страху, але той десь зник.
«От і добре! Не треба йому кланятись!» – зрадів дурень і пішов з палацу, зігнувшись удвоє під своєю ношею.
Потім він узяв підводу й поїхав до міста. А там понакуповував усього та й зажив собі в достатку. І всі люди аж до смерті звали його розумним Войтеком.