Раз був один дуже бідний хлопець. Батько помер, мати була хвора – і він ще від маленького служив у сільських ґаздів. Та у селі хлопчина не жив: як відвели його в полонину, коли мав сім років, то там коло худоби і літував, і зимував. Але на полонині навчився так пищалити, що й зозуля кукала за ним усі коломийки.
Одного дня пустив овець пастися. Сонце красно гріє, вітрик повіває. А Марко молоденький в пищалочку собі подуває. Та прийшов до нього старий дідо із шапкою в руці. Став перед вівчариком. А як Марко запищалив знову, він почав вигинатися. На те прилетіли дванадцять повітруль і всі пустились до танцю. Дідо шепнув Маркові на вухо:
– Котра тобі любиться найбільше, та буде твоя, якщо хочеш слухати мене. Завтра знову я прийду сюди – в такий самий час. Сядеш під моєю бородою і почнеш пищалити. Награвай так сильно, щоб дівки у танці геть розгарячилися і пороздягалися. Але добре роздивися доти, бо то повітрулі – коли вони роздягнуться, то їх не стане видно. На котру з них будеш мати ласку, візьми її одяг, а кинь свою сорочку. Та й ніколи їй не віддавай дівочого плаття.
Марко зробив, як порадив дідо. Одинадцять Дівчат полетіло, а дванадцята, найкраща, лишилася у його сорочці. Вона просить!
– Віддай моє плаття! Я буду вже твоя…
А Марко не слухає. Повів її на бідне домівство, де жила Його мати. Від матері хлопець це таївся: він просвердлив ковбицю-колоду, на якій вони рубали дрова, запакував туди дівочий одяг і заклинив дірку.
Справили весілля і живуть. Народився хлопчик, і в хаті стало весело. Так минуло десь до п’яти років. Марко почав думати, що в них усе буде, як в інших людей, хоча його жінка – повітруля.
І якось він пішов на полонину, лишив жінку з матір’ю. А вона прибралася – і стала як лелія. Мати дивиться на неї і дивується:
– Донько моя люба, яка ти тепер красна!
А вона відповідає:
– Мамко солоденька! Якби ви мені дали моє дівоче плаття, я стала би у сім разів краща.
Баба нічого не чекала, не радилася, а вибила із колоди клин і витягла захований одяг. Невістка одягнула своє дівоче плаття, взяла на руки сина і сказала:
– Мамко, передайте Маркові, як прийде, що я пішла аж за скляну гору.
Марко вернувся з полонини і нараз питає:
– А де моя жона?
Мати розповіла, що тут сталося. Він поклав у торбу сухий окраєць. Потому подивився та взяв собі й три писанки, що малювала жінка. І рушив у дорогу. Ходив-блудив, голодний, по хащі, а нікого було й запитати, де скляна гора. Сів і зажурився. Але згадав про свою пищалку, яку завжди носив у торбині. Почав награвати, аби розвеселитися. Раз дивиться, а перед ним – дідо, що віддав за нього повітрулю.
– Ой дідику, як мені дістатися ва скляну гору? Десь там жона з дитиною, а я і не знаю, в котрий бік іти.
Дідо присів на сухого пня і сказав Маркові:
– Тяжке діло, аби ти дістався аж за скляну гору. Але ти – чесний чоловік, і я тобі поможу. Взуй собі одного мого чобота і одягни шапку-невидимку. Лише собі подумаєш – і нараз будеш там!
Так і сталося. Марко опинився на голому скляному дворищі. Бачить, із хатини вибіг малий хлопчик. То був його син. Марко скинув шапку-невидимку, відкрився малому:
– Синку, любий. Ходи, я твій нянько. Мені тут так ковзко, що не можу зробити ні кроку. Кажи мамці, най вийде сюди.
Хлопчик одним махом кинувся до хижі:
– Мамко, тут є нянько!
– Ой синку, – каже мати. – Сюди й чорний ворон по занесе його кістки – не те щоб прийшов нянько.
Малий вибігає другий раз на двір. Марко показався своїй дитині знову:
– Синку, неси матері оці писанки, – і дав йому мальовані яйця.
Хлопчик забіг до хати з писанками. Мати упізнала, що то її робота – вона їх малювала. Тепер повірила дитині й вибігла на двір. Але ніде нікого. Почала просити:
– Покажися, любий! Я не зроблю тобі біди. Покажися, Марку!
Тоді він зняв шапку-невидимку,
З великою радістю вони обцілувалися.
Але з хати виявилася стара повітруля. Вона сказала зятеві:
– Прийшов, песій сину? Не так легко дам тобі дочку. Якщо оббігнеш хижу три рази з моїм кужелем і він не згорить, то дочка твоя. А ні – нараз будеш на голову коротший.
Жінка відкликала Марка. Дала йому свій перстень – із чорним жуком – і порадила:
– Візьми перстень на середній палець. Коли підеш оббігати хату – покрути ним три рази вліво: кужіль відвологне і не загориться.
Так і було. Марко оббіг хату скільки наказали – кужіль навіть не починав тліти, лише став сухеньким, як був перед тим.
Баба така сердита, що ледве не лусне.
– Але сього мало! – каже вона зятеві. – Маєш замість хижі поставити за добу палац на дванадцять поверхів!
Жінка порадила Маркові:
– Покрути моїм жуком управо дванадцять разів: палац буде стояти готовий!
Марко все зробив, як вона порадила. За добу постав на місці хатки прекрасний будинок на дванадцять поверхів.
Стара дозволила їм жити у тому палаці, але щось міркувала.
Тоді жінка сказала Маркові:
– Тікаймо геть звідси. Якби тебе утримала одною рукою – на другу візьму сина і полетимо.
– Не журися, жоно, – відповів Марко. – Іди з дитиною вперед, а мною не журися. Я ще сьогодні буду там, де ти будеш завтра.
Жінка-повітруля із сином полетіла.
А Марко лише собі подумав – і вже дідовим чоботом дубнув у домівстві.
Повернулася і жінка з малим хлопчиком.
І вони щасливо собі жили, доки не померли.
Таке собі хлопець напищалив!