Правдиві дзеркала (узбецька казка)

Жив колись у Хіві купець і золотих справ майстер – Абдула-бай. На всю країну він прославився своєю майстерністю, а насправді не зміг би зробити й найпростішої шпильки.

Працювали замість нього учні-підмайстри, а серед них був один юнак, обдарований великим талантом. З карбованого золота, алмазів та срібла робив він такі прикраси, яким не було ціни. Звали його Алімджан.

Був цей юнак дуже бідний. За свою працю він одержував від господаря так мало, що не знав і смаку плову. Єдиною його втіхою була кохана Халіфа – служниця царського палацу.

Алімджан дуже кохав свою подругу. По крихті, по зернятку зібрав він жменьку міді та відлив із неї маленьке блискуче дзеркальце, прикрасив його витонченим візерунком та подарував дівчині.

Подивилася Халіфа у дзеркальце й ахнула: вона побачила в ньому таку красуню, якої ще ніколи не зустрічала!

Але не минуло й дня, як Халіфа прибігла до Алімджана. Гірко плачучи, розповіла вона, що зла й потворна ханша подивилася у чудове дзеркальце і, побачивши себе в ньому молодою та гарною, забрала подарунок.

Згодом господар покликав до себе Алімджана. Юнак прибіг до дому купця й дуже здивувався: на шовкових подушках сидів чужий товстий безбородий незнайомець, а господар валявся у нього в ногах. Майстру було наказано за тиждень зробити для пані ханши дзеркало з чистого срібла, інакше його стратять на базарній площі.

Не встиг гість зникнути за дверима, як господар відіслав юнака до майстерні. Алімджан розумів, що зробити таке дзеркало за тиждень неможливо. Але господар був невблаганним:

– Якщо дзеркало не буде готове, я відрубаю тобі голову.

Нема чого робити, довелося Алімджану братися до роботи. Але цього разу в його серці не було ані кохання, ані радості. У ньому кипіли гнів та лють. Срібло на дзеркалі горіло похмурим світлом, наче хмара перед грозою.

У призначений день купець тремтячою рукою відімкнув двері і зазирнув до майстерні. Побачивши готове дзеркало, він закричав від радості і негайно ж наказав нести його до палацу.

Щойно дзеркало принесли до покоїв ханши, вона кинулася до нього, втупилася своїми совиними очима у поліроване срібло і заклякла: на неї дивилася величезна жирна жаба, що була схожа на ханшу як дві краплі води.

– Заберіть це дзеркало негайно! – заверещала вона. І, зірвавши з ноги оксамитовий черевик, кинула його у дзеркало.

– Покличте хана! – задихаючись від гніву, кричала ханша.

Хан підійшов до неї, зазирнув у дзеркало і так зареготав, як ніколи.

Але побачивши розлючену дружину, грізний хан одразу припинив сміятися.

– Негіднику, як ти насмілився зробити таке дзеркало? – запитав він Абдулу-бая.

Купець упав перед ним на коліна:

– Це дзеркало зробив мій учень і підмайстер – лиходій Алімджан.

Послав хан своїх воїнів, щоб покарати юнака, але коли ті прибігли до майстерні, Алімджана там вже не було. Він тим часом пробрався до міської брами, сховався на дні арика і став чекати ночі.

Вночі він обережно витягнув ґрати, що перегороджували русло арика, і поповзом вибрався за ворота.

Але не встиг він проповзти і сотні кроків, як почув кінський тупіт. Це була погоня.

Юнак кинувся бігти, то ховаючись за кущами, то припадаючи до землі, але тупіт вершників лунав усе ближче. Алімджан зрозумів, що його оточили.

Тоді він кинувся убік і стрибнув у якусь яму. Одразу ж над ними проскакали коні, і згодом усе стихло.

Юнак роздивився навколо: він лежав на дні сухого колодязя, а з неба на нього дивився місяць.

Вибравшись із колодязя, Алімджан ще довго біг. Нарешті він побачив неподалік невеличкий гай над старовинною могилою. Там, у тіні дерев, він міг сховатися і трохи перепочити.

Раптом юнак почув голоси і потім побачив стражників: троє сиділи біля багаття та варили м'ясний суп з баранячим жиром, а четвертий стояв на варті.

Алімджан сунув руку до кишені халата, знайшов маленьку форму для відливу золотих пляшечок та приклав її до губ.

Тільки-но охоронці посідали навколо казана, як пролунав пронизливий вереск, а слідом за ним нелюдський голос:

– Мерзенні! Забирайтеся негайно з моєї могили!

– Мертвець! – заволали охоронці та кинулися хто куди.

Алімджан трохи перекусив, потім скочив на одного з коней, яких покинули охоронці, і поскакав геть.

Не розбираючи дороги, їхав юнак рівниною. Десь у далині виднілися зарості саксаулу. Там можна було б сховатися. Але раптом у повітрі щось свиснуло, і туга петля зашморгу обхопила шию коня.

На світанку привели охоронці майстра до палацу і кинули до ніг грізного хана. Мовчки стояв юнак. Він знав, що тепер його ніщо не врятує.

Хан підізвав свого першого візира Садр-Еддіна:

– Видайте цьому юнакові тисячу золотих і почесне вбрання. Цей майстер гідний більшого, тому що у його дзеркалі я вперше побачив правду.

Такого Алімджан ніяк не очікував. Від підвів голову і побачив, що очі хана сміються. А охоронці знову схопили його, зірвали з нього лахміття і накинули на плечі гаптований золотом коштовний халат.

Візир сунув йому до рук гаманець із грошима, а керівник охорони дав такого добрячого копняка, що юнак покотився зі сходів і розбив би собі голову, якби його не підхопив другий візир хана, войовничий Юсуп-бек.

– Я дам тобі триста золотих, – зашепотів він майстру. – Зроби таке дзеркало, щоб кожен побачив у ньому дурість Садр-Еддіна. – І одразу ж опустив до його кишені гаманець.

Алімджан пішов до воріт палацу, але до нього вже біг ханський астролог, а за ним ханський лікар. Астролог хотів поквитатися з лікарем, а лікар вимагав, щоб майстер виставив на посміховисько шахрая-астролога. І обидва совали юнакові гаманці з грошима.

Тепер Алімджан був такий навантажений золотом, що ледве пересував ноги. Він дістався до виходу, охоронці прочинили перед ним ворота, і майстер полегшено зітхнув: нарешті він був вільний!

Але тут з-за рогу вистрибнули два чорних раба-велетня. Вони схопили й потягли юнака до палацу, там у саду на них чекала розлючена ханша.

– Негіднику! – шипіла вона. – За твою зухвалість тебе буде страчено. Але спочатку ти виготовиш дзеркало, у якому хан побачить себе потворним, як старий віслюк, і дурним, як індик!

– Твоя воля для нас закон, пані жабо! – відповів юнак.

Ображена ханша хотіла вже наказати схопити майстра і негайно його стратити, але раптом передумала і веліла видати йому дві тисячі золотих і викинути за ворота.

Того ж вечора прудкий верблюд уносив Алімджана, а за спиною у нього, тримаючись за пояс юнака, сиділа чорноока Халіфа.