Колись давно, серед густих тропічних лісів, на березі тихого озера жило собі подружжя кабокло – чоловік і жінка. Їхня хатина, збудована з глини й укрита солом’яною стріхою, стояла серед зелені, мов пташине гніздо серед світанкових туманів.
Жили вони спокійно й щасливо. Земля давала їм усе: і м’яку м’якоть маніоки, і соковиті фрукти, і рибу, що сама стрибала в човен. Чоловік полював і ловив рибу, а жінка пекла ароматні коржики з маніокового борошна. Навколо хатини росли лікувальні трави, що завжди рятували їх, коли хто хворів.
Дні їхні текли рівно й тепло, наче хвилі на спокійному озері. Щоранку чоловік ішов на риболовлю, а ввечері повертався – і жінка зустрічала його з усмішкою, з ніжністю, з лагідним словом. І кожного разу він думав: "Якби ж то взяти її з собою – щоб і вона побачила красу ранкового озера, і щоб мені було веселіше чекати улову..."
І ось одного дня, коли ще не встиг розтанути нічний туман, він почув пісню тукана. А в їхніх краях це було доброю ознакою.
– Тукан співає, – сказав він. – Це знак щастя. Сьогодні підеш зі мною на риболовлю.
– Справді? – зраділа жінка. – Я зараз усе приготую!
Вона швиденько спекла теплих пирогів, зібрала в торбинку харчі – й незабаром подружжя вже пливло у вузькому каное посеред озера, залитого рожевим світлом ранку.
Вони були такі щасливі: сміялися, закидали сіті, слухали крики папуг у далині. Але раптом небо потемніло. Сонце сховалося за чорні хмари, вітер підняв хвилі, і легке каное почало кидати з боку в бік.
Жінка спочатку мовчала, не хотіла турбувати чоловіка, та коли вітер завив, а блискавка освітила весь обрій, вона прошепотіла:
– Давай пристанемо до берега... будь ласка.
Та було вже пізно. Буря розгулялася. Гуркотів грім, хвилі здіймалися, немов гори, а вітер розривав воду на клапті піни.
Жінка обійняла чоловіка в човні, що хитався, мов листок серед буревію. Вона молилася богам, аби ті змилувалися. Але небо розверзлося – і блискавка вдарила просто в каное. Вогонь небесний охопив їх обох і зник, залишивши тишу.
Коли буря стихла, на тому місці, де загинуло подружжя, виросли два дерева. Вона стала пальмою урикурі з гнучким струнким стовбуром, а він – міцним фікусом із широкими листками.
І відтоді фікус своїми вітами ніжно обвиває пальму, ніби продовжує ті самі обійми, в яких вони застигли того грозового дня.
Так і стоять вони – вічно разом, серед шелесту лісу, серед співу тукана, що знову віщує добрий знак.