Давним-давно це було, ще в ті часи, коли світом ходили дива, а правителі самі їздили по своїх землях, щоб бачити життя людей.
У селі жив собі один сантал – веселий, говіркий чоловік, що ніколи не минав свята без кухля міцного питва. І от одного разу, на святі Сохре, напився він так, що ледве тримався на ногах. Дійшов до свого паркану, впав під ним і заснув просто на вулиці – без пам’яті.
А глибокої ночі тією ж дорогою їхав цар. Він сидів верхи на розкішному слоні, їхав кудись у справах. Слон ступав м’яко, майже безшумно, та все ж п’яниця прокинувся від звуку важких кроків і дзенькоту дзвіночків.
Він розплющив очі, нічого не розуміючи, і закричав, лежачи просто в пилюці:
– Ей! Чий це там слон іде? Продавай! Куплю, скільки не попросиш! Дуже мені слон потрібен!
Цар, почувши ці слова, здивувався й засміявся.
– Ого, – подумав він, – якийсь багатій у моїй державі, що може купити царського слона! Треба подивитися, хто це такий.
Він зупинився й каже своєму погонцеві:
– Хто ж це такий у цьому селі, що може дозволити собі купити слона?
– Не знаю, володарю, – відповів той.
– Добре, – сказав цар, – далі не поїдемо. Становіть тут шатро біля околиці. Якщо він справді купить слона, то я на ті гроші десяток нових придбаю!
І цар із почтом зупинився просто біля села.
А тим часом сусіди, які чули нічну розмову, вже все переказали один одному. Вранці побачили вони царське шатро, побачили й слона – і зрозуміли, що справа серйозна. Побігли до сантала й розповіли йому, що сталося: мовляв, цар чекає покупця, який обіцяв уночі купити його слона.
Сантал тільки схопився за голову:
– Ой лихо! Та ж я п’яний був! Що ж тепер робити?..
Він довго міркував, і коли сонце піднялося над селом, цар справді приїхав до його двору.
– Де той чоловік, – запитав він, – що вночі хотів у мене слона купити? Нехай виходить – треба домовитися про ціну.
Сантал удав, що нічого не знає:
– А як його звати, того чоловіка?
– Не спитав, – відповів цар. – Але голос ішов звідси, з-під твоїх воріт.
Сантал розвів руками:
– Було, правда, що тут ночував якийсь подорожній. Це він, певно, і гукав. Але вранці з першими півнями пішов. Ти ж йому нічого не відповів, от він і не став чекати.
Цар послухав, кивнув і, не підозрюючи нічого, наказав вирушати далі. А сантал видихнув із полегшенням, провів його поглядом і прошепотів:
– От бач, добре, що п’яне слово – не царський наказ!
І відтоді люди в тій місцевості кажуть:
"Пий – та міру знай, бо й слово, сказане в хмелю, може обернутись бідою".