От одного разу у вовка заболів живіт. Йде він лісом і бачить: сидить на сосні дятел і щось стукотить. Каже до нього:
– Що ти, дятле, робиш?
– Дерева лікую від мікробів.
– О, полікуй і мене, бо дуже живіт болить, – просить вовк. – Я розкрию рота, а ти влізь у живіт і полікуй.
Вовк розкрив рота, а дятел одразу й опинився в його животі.
– Ага, – зрадів вовк, – тепер я знаю, чому в мене живіт болить, бо він хотів їсти.
Та й закрив швиденько рота. Але дятел так став у його животі штуркати, довбати, що вовчисько аж позеленів.
"Ну, – думає вовк, – як мені його позбутися?" Та й придумав: він розкриє рота і, коли дятел буде вилітати, шурхоне його лапою і заб’є. Поклав вовк голову на колоду та й каже дятлові:
– Вилітай, вже в мене живіт не болить.
Розкрив вовк пащу, наставив лапу, а дятел висунув дзьоба, виглянув з пащі вовчої і хотів було вже вилетіти, аж тут запримітив вовчу лапу. Вовк махнув по пащі лапою і зранив собі язика, що аж із нього потекла кров. Вилетів дятел з вовчої пащі, та ненароком обмазав собі голову вовчою кров’ю. З того часу у дятла голова червона.