Був собі колись чабан. Скільки жив, то все пас чужих овець, аж поки наскладав грошей та оженився. Невдовзі народився у них син. Та не минуло й чотирьох років, як чабан з дружиною померли – хлопчик залишився сиротою. Взяла його до себе далека родичка, яка майже нічого не давала йому їсти. Коли вже хлопчик плакав від голоду, тоді тітка давала йому шматочок чурека. Ішов хлопчик до річки, розмочував хліб у воді і їв. А крихти завжди ловив сом. Так і ріс малий сирота, аж поки сповнилося йому двадцять років. Уже він і парубком став, а все ходив до річки, щоб побачитися з сомом, бо вони звикли один до одного.
Якогось дня прийшов на базар бай і став гукати:
– Сорок днів годую – один день працювати! Ану, хто найметься до мене?
Почув юнак ці слова, підійшов до бая й каже:
– Якщо наймете мене, то я піду.
Погодився бай і повів юнака додому. Сорок днів годував його бай задурно, лише на сорок перший загадав залигати бика й повести з двору. Сам же поскладав на спини шести верблюдів мішки й пішов за юнаком. Нарешті прийшли вони на край пустелі, бай і каже:
– Заріж, сину, бика та здери з нього шкуру. Зарізав хлопець бика, зідрав шкуру, бай і каже:
– А тепер залізь у ту шкуру та подивися, чи немає там дірки.
Заліз юнак, а бай одразу ж зав'язав дірку, крізь яку хлопець проліз, мотузком. А потім одігнав верблюдів далі і став чекати.
А було це поблизу гори Келезав, на якій жили різні хижі птахи. Налетіли вони на місце, де було зарізано бика,– м'ясо з'їли, а шкуру підхопили й понесли на гору. Там розідрали її дзьобами – і юнак виліз на волю. Озирнувшись довкола, він зрозумів, що стоїть на самісінькому вершечку гори. Став шукати, як би його злізти на землю, а довкола тільки урвища. Глянув хлопець униз і побачив, що бай спокійно сидить собі на верблюді.
– Що ти зробив зі мною? Як я тепер злізу? – закричав хлопець.
– Як тобі злізти, я скажу потім. А поки що скидай сюди золото й срібло, яке тільки побачиш.
Наскидав хлопець золота й срібла багато-багато, а бай понабивав ним мішки, поскладав на верблюдів і поїхав у село.
– Агей, баю! – закричав юнак.– А як же я?
Бай відповів:
– Що ти бачиш біля себе на горі?
– Людські кості,– одказав хлопець.
– То кістки таких самих джигітів, як ти. Хто на цю гору попаде, назад уже не повернеться. Отож і від тебе залишаться там тільки кісточки! – крикнув бай і поїхав.
Подивився юнак навколо себе й подумав: «Якщо плигну вниз, то розіб'юсь об каміння». Ходив, ходив, думаючи, як йому бути, та й помітив, що під горою річка тече. Ото й вирішив: «Краще вже хай мене риба з'їсть, аніж гризтимуть отут вовки та клюватимуть птиці». Плигнув униз, аж його підхопила у воді якась рибина, винесла на берег, а сама зникла у вирі.
Прийшов хлопець додому, живий-здоровий. Аж чує – знову бай шукає собі наймита. Переодягнувся юнак та й іде до бая найматися. А той, не впізнавши його, і взяв.
Настав день, коли бай загадав зарізати йому бика. Зарізав хлопець бика, зняв шкуру, а бай і каже:
– А тепер, сину, лізь усередину та подивися, чи немає в шкурі дірок.
– Баю,– одказує хлопець,– я не знаю, як це робити. Залізьте спочатку ви та покажіть мені. Тоді і я залізу.
– А що тут уміти! – розсердився бай.– Отак лізь!
Тільки-но бай заліз туди, як хлопець зав'язав шкуру мотузком, а потім одігнав верблюдів і став чекати. Аж ось налетіли птиці, з'їли м'ясо, підхопили шкуру й понесли її на гору. Тоді хлопець погнав верблюдів до підгір'я, а тим часом птиці пошматували шкуру, а бай виліз на волю. Дивиться – довкола лежать кістки тих молодих хлопців, які через, нього стали здобиччю для вовків та птахів. Тут і згадав він приказку: «Не підпалюй, бо сам згориш, не копай ями на іншого, бо сам упадеш».
– Ой, синочку, що ти зі мною зробив? – зойкнув бай.
– Баю,– відповів юнак,– минулого разу ти вчинив зі мною те саме, але я знайшов місце, де можна зійти на землю. Скидай вниз золото й срібло, я навантажу верблюдів, а потім скажу тобі, як знайти дорогу.
Бай наскидав золота й срібла, юнак склав мішки на верблюдів і поїхав до села.
– То скажи ж, де можна зійти вниз! – зарепетував бай.
Тоді хлопець сказав:
– Ти сам собі викопав яму, то й прощайся з білим світом.
Сів на верблюда та й поїхав.
* Чурек – різновид хліба, перепічка.