Жили-були два сусіди – бідний і багатий. Ще й до того поля їхні були поруч.
Пішов якось бідняк на своє поле подивитися, бачить: вродило його поле хорошу пшеницю, а поле багатого – саму мітлицю.
Прийшов на своє поле багач і каже:
– Ти знаєш, Іване, моя пшениця краща, а в тебе – сама мітлиця.
– Як то так? – здивувався бідняк. – Та то в тебе сама мітлиця!
– Хіба ж ти поле своє забув? – не відстає багач. – То на моєму полі так уродила пшениця.
Сперечаються багатий і бідний за ту пшеницю, нарешті питаються в людей:
– Люди добрі, скажіть ви: чиє поле вродило найліпше?
Та ніхто не хоче бідного підтримати: тягнуть руку за багатим.
– А ми то й самі добре не знаємо...
– Хто його відає...
Прийшов багач додому та й каже до сина:
– Підемо, сину, в поле. Я викопаю яму, закопаю тебе в скрині, і коли буду питатися: "Чиє то поле: бідного чи багатого?", то ти казатимеш: "Багатого".
– Добре, тату.
Так вони і зробили.
Пішов багач до людей і каже:
– Давайте підемо на поле і будемо питатися в поля: "Чиє то поле: бідного чи багатого?" Як воно скаже, то так і буде.
Пішли обидва сусіди разом з людьми у поле. Багатий і питається:
– Поле, поле, одізвися, чиє ти: бідного чи багатого?
З-під землі донісся голос:
– Багатого.
Вдруге і втретє запитав багач:
– Поле, поле, одізвися, чиє ти: бідного чи багатого?
А з-під землі знову:
– Багатого.
Плюнув бідняк, прийшов додому та й каже жінці:
– Правду кажуть: "На кого люди – на того й Бог". Наше поле сказало, що воно багатого. Що ж робити? Пропала наша нива з пшеницею.
Пішов багач вночі на поле, щоб відкопати свого сина. Копає, копає, а сина й нема: тільки кріт замість нього у скрині.
От до чого довела багацька скнарість.