Один багач із нашого села мав сина і доньку, що звалася Марія. Син як син, а донька... Зрідка вона виходила на вулицю, а на вечорницях і зовсім не з’являлася. І не тому, що дуже гонорилася, просто – шепелявила. Коли розкриє, було, рота, то парубки й дівчата повзають від реготу.
Звикли казати, що в багатої дівки горба не видно. Та це не зовсім так. Ади, минули вже роки, і Марії час був віддаватися, а старости до неї не приходили ні від заможних, ні від бідних.
Зажурилися старі. Цілими днями дивилися на свої набутий і плакали, плакали... Перестали плакати тоді, коли бідний парубок із сусіднього села, якого звали Гнатом, одного дня прислав старостів. Ото було радості у хаті багача!
Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу, що росла на городі.
Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, почали своє:
– Ми, адіть, були на полюванні. Уздріли там дуже файну сарну і хотіли зловити її. Але вона, молода й швидка, почала тікати – лісами, полями, селами. Ми за нею, за нею, а вона – аж сюди. Виділи, забігла до вашої хати. Тому прийшли просити, аби ви нам віддали сарничку.
Щоб Марія щось не прошепелявила й не наробила сміху, мати поспішила:
– Іди, донько, принеси коновку води...
А Марія тільки того й ждала: вона теж боялася, аби її щось не запитали.
– Ну, як, мамо й тату, віддасте ту сарну нашому молодому мисливцеві? – провадили далі старости.
Мати відповіла:
– Донька зараз прийде. Най вона мені скаже, чи хоче йти із нашої хати.
Старости чекають. А дівчини нема та й нема.
– Іди, жінко, глянь, де вона поділася,– мовив багатій.
Мати вийшла. Прийшла до криниці, а її Марія сидить
на цямрині та заливається сльозами.
– Чого ти, доню, плачеш?
– Та я плачу, бо, ади, віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона може зашлабнути і вмерти, і що я тоді вдію?
Так мені шаль, так мені шаль!..
Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти.
А багач сидів із старостами в хаті. Мовчали вони – то мовчав і він. Нарешті сказав синові:
– Ану піди до криниці ти: що вони – потопилися?
Пішов син і видить, що коло цямриння мати з донькою
ревуть, як перед кінцем світу.
– Чого ви плачете? – спитав.
Марія відповіла:
– Та я плачу, бо, ади, віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. Що я тоді вдію? Так мені шаль, так мені шаль!..
Як почув брат про такі жалі, обняв сестру й маму і заревів ще дужче від них.
А багач собі сидів із старостами. Мовчали вони, то мовчав і він. Нарешті встав і каже:
– Посидьте трохи, люди добрі, а я піду глянути, чи вони там, часом, не обкопують криницю, аби її принести до хати.
Пішов багач і видить: жінка, донька і син обнялися і так гірко ревуть, ніби їм гроші за то платять.
– Чого плачете? – спитав.
– Та я плачу, таточку, бо, ади, віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що, скашете, не шаль? Так шаль, таточку, так шаль! Що я маю робити?
Багач не міг байдуже дослухати. Заревів разом з ними, аж листя на деревах зашелестіло.
А старости сиділи самі в хаті. Чекали, чекали, а потім подумали, що багачі збиткуються з них, бо сватають їх доню за бідного парубка. Пішли до криниці. Там обнялися з усіма й ревуть, як воли!
– Чого ви плачете? – спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.
Марія відказує:
– Та я плачу, бо, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що тоді буде? Так шаль, так шаль!..
Гнат посміхнувся і щось довго думав. А потім сказав: я піду по світу. Як здибаю дурнішу від тебе, то вернуся і ще раз пришлю старостів.
Минули роки. Шепелява Марія зістарілася і посивіла, а Ігнат не приходив більше сватати.