Давно-давно у гірському селі жила лисичка на ім’я Ямада. Була вона хитрою та ще й великою бешкетницею. То обдурить когось, то налякає, то зманить у нетрі. Люди добре знали її характер, тож щоб не мати клопоту, лишали їй гостинці – то солодощі на узбіччі, то частування після весілля чи поминок.
– Це для лисички Ямади, хай буде чим розважитись, – казали в селі.
Жив у тому ж селі один дідусь – добрий, чесний, спокійний. Тільки мав одну ваду: на ліве око не бачив зовсім. Часто ходив на базар до міста. Продавав там овочі й зіллячко з гір, а на зароблене купував старенькій рибу – вона її дуже любила.
От якось дідусь рушив до міста старою стежкою. Вузька, заросла травою – мало хто нею ходив. Іде він собі та бачить – у траві край дороги спить лисичка.
– Оце так дивина! – здивувався. – Щоб лисичка серед білого дня та ще й посеред стежки спала? Мабуть, перевертень!
Схопив грудку землі, замахнувся й гримнув:
– Ану, геть звідси!
Лисичка прокинулася, перелякано зиркнула, але не втекла – злісно глянула в очі.
А дідусь засміявся:
– Киш, хвостата, геть із дороги!
– Добре, добре... – просичала лисичка. – Та все одно ж повертатимешся назад. От тоді й побачимо, хто кого!
Фиркнула, хльоснула хвостом і побігла вглиб гір.
"Нехай собі йде на базар, – подумала вона. – А я поки його стареньку розіграю!"
Обернулась раз – і стала дідусем! Один в один – голос, хода, обличчя! Тільки от не врахувала одного: вона дивилась дідові в обличчя, тож не помітила, що він сліпий на ліве око. І коли перевтілилася – сама стала сліпа на праве.
Прийшла до хати, гукає:
– Стара! Я з базару повернувся!
– Щось ти зарано, – здивувалась бабуся. – Може, щось трапилось?
Вийшла йому назустріч і помітила: око, яке мало бути сліпим, – здорове, а друге – мертве.
"Ой, не мій це дід! Це, певно, лисичка Ямада перевтілилася!" – подумала вона. Та ні словом, ні виглядом не видала здогадки.
– Ну, розповідай. Рибку купив?
– Аякже! – відповіла лисичка й витягла торбинку з рибою, яку по дорозі десь підхопила.
– Ой, яка свіжа та жирна! Але ти втомлений. Не треба було сьогодні йти.
– Сам знаю, що не треба було! – буркнула лисичка.
– Як знаєш, то мав би сказати: "Втомився я, бабусю. Хочу трішки поспати".
– Сам знаю, що мав би сказати! – ще більш роздратовано відповіла вона.
– А тоді мав би додати: "У хаті не дуже тепло. Засну – ноги змерзнуть. Принеси-но солом’яний мішок, укрий мені ноги".
– Сам знаю, що ноги треба гріти! – вибухнула лисичка. – Неси вже той мішок!
Принесла бабуся мішок, напханий сіном.
– Лізь до нього по пояс – сінце добре зігріє.
– Сам знаю! Завжди так сплю!
Бабуся допомогла "дідові" залізти в мішок. А тоді мовила:
– А тепер мав би сказати: "Зав’яжи мені ноги солом’яною мотузкою – щоб вітер не проніс".
– Сам знаю! Не хочу, щоб продувало!
Взяла бабуся мотузку, добре ноги обв’язала зверху донизу.
– Лежи, старий, спочивай.
Лисичка зігрілася, заспокоїлася й задрімала. І саме в ту мить повернувся справжній дідусь – той, що сліпий на ліве око.
– Стара! – гукає. – Я з базару!
– Оце день сьогодні! – сплеснула руками бабуся. – Обоє на одне лице – тільки один сліпий на праве, а другий – на ліве!
– Про що ти? – не зрозумів дід.
Бабуся взяла його за руку й повела в хату. Заходять – а в кімнаті лежить лисичка в мішку, перев’язана мотузками, і сопе.
Дідусь аж розсердився:
– О, безсоромна шахрайка! Хотіла помститися за ранкову пригоду!
Прокинулась лисичка, почула голоси – і зрозуміла: знову обернулась у себе. Хотіла тікати – а не може! Мотузки тримають міцно!
Смик в один бік, смик в інший – марно.
Тоді почала благати:
– Відпустіть мене, бабусю й дідусю! Більше ніколи не буду вас дурити! Чесне лисиче!
Дідусь зглянувся:
– Ну добре... Іди вже, тільки пам’ятай, перш ніж людей морочити – краще двічі подумай.
Розв’язали вони лисичку – й відпустили.
І з того часу ніхто в селі більше Ямаду не бачив. Подалась вона геть, і разом із нею зникли всі турботи та хитрощі.