Давно колись жив у маленькому селі старий селянин. Якось посадив він на полі, що сусідило з поміщицьким, ріпку. А поміщик незабаром пустив на поле селянина овечу череду. Вона потолочила, понівечила всі сходи, тільки якимось дивом уцілів один-єдиний росточок. Нікуди дітися селянинові – заходився він біля того росточка, доглядав його.
Та от настала зима, вдарили люті морози, а старий селянин наче й не думав викопувати ріпку. Лише навесні викопав її. А ріпка виросла велика-превелика!
І треба ж такому статися, що на той час через село проїздив володар округи зі своїм почтом. Паланкін, у якому сидів вельможа, несло аж восьмеро слуг. Коли володар побачив дідову ріпку в дворі, то дуже здивувався.
– Бути такого не може! – вигукнув він.
– Дива, та й годі! – підхопив почет.
– Ти мусиш послати це чудо нашому цареві! – мовив вельможа старому селянинові.
– А що ж я буду їсти? – спитав селянин.
– Як, ти хочеш з’їсти цю красуню ріпку? – вражено вигукнув вельможа.– Ні, цьому не бувати! Подаруй ріпку цареві якомога швидше!
І вельможа сів писати цареві листа: мовляв, так і так, у вашій державі під захистом закону та справедливості вродила величезна ріпка, жоден з підданців негідний мати собі таку ріпку; отож прийміть од людини, яка її виростила, скромний дарунок.
Цар утішився, прочитавши послання, хоч і не знав до пуття, що він робитиме з такою величезною ріпкою. Та все ж подарунок прийняв. Вельможу цар винагородив, підвищивши в чині, а селянина – грішми.
Царські слуги забрали дідову ріпку й понесли в царські хороми, а старий селянин стояв серед двору, розгублено дивлячись на гроші. З’їсти їх він не міг, купити щось теж не міг – царський дарунок!
А поміщик, що колись витолочив селянинове поле, втратив спокій і сон, бо йому теж хотілося чимось заслужити царської ласки. «І пощастило ж, кому не треба! – заздрісно думав він про селянина.– Таке багатство дістав за якусь ріпку! Що б його подарувати цареві від себе, аби заслужити його високої ласки?»
Думав він, думав, аж поки надумався. Пішов до вельможі, який колись порадив піднести пареві ріпку, дав йому грошей і попросив написати послання цареві.
Прочитавши послання, цар згадав про ріпку, яка була Йому зовсім ні до чого, і подумав, що йому знову хочуть підсунути непотріб.
Коли поміщик постав перед царем, той суворо спитав його:
– Ну, кажи, чого прийшов?
– О пресвітлий царю,– шанобливо схилився в уклоні поміщик,– я привів вам у дарунок свою доньку.
Цар дуже зрадів, коли побачив молоду та гарну дівчину.
– А тобі,– вдоволено мовив він поміщикові,– я подарую напрочуд коштовну й рідкісну річ. їй просто ціни немає!
Він ляснув у долоні. Слуги внесли величезну ріпку й поклали перед поміщиком. Хоч як був поміщик прикро вражений, усе ж не міг виказати свого невдоволення. Довелося йому забрати ріпку з собою. Вдома він викинув її на помийницю.
А селянин, побачивши, що його ріпка гниє на поміщицькому задвірку, вигукнув:
– Які ж дурні ці поміщики та царі! Не знають навіть, на що годиться ріпка!
І він став ще ревніше працювати на своєму полі.