Жив собі король і не мав собі від роду дітей, а довкола королівського палацу велике озеро таке, що ні його переплисти, ні його переїхати. І от король велів збудувати через те озеро міст і оголосити так:
– Хто б міг десь почути, що треба зробити, аби в мене діти були – половину королівства тому віддам.
Один бідний чоловік забрів попід міст і сів перепочити. Аж ідуть три ченці, і говорить один:
– Спасибі тому королеві, що цей міст вистроїв.
А другий каже:
– Е, пане брате, коли в нього од роду дітей нема.
Третій каже:
– А я, отче брате, знаю, од чого б у його королеви діти були.
– Ходіть же, отче брате, на край мосту, посідаємо і віддихнемо, та скажеш, отче брате, і нам.
Посідали вони напроти того чоловіка і стали говорити:
– Він король на всю свою імперію, він може це зробити. Якби привезли шовку і виплели з шовку невід та поїхали до моря, і виловили золотоперую щуку, привезли до королеви і дали їй з’їсти, у неї б діти були.
Встає той чоловік з-під мосту і йде прямо до короля і розказує йому:
– Привезіть шовку, виплетіть невід, піймайте у морі тим неводом золотоперую щуку, королева з’їсть і тоді у неї діти будуть.
– Добре, поштивий чоловіче! Як є тому правда, половину королівства віддам, як ні, то мій меч, а твоя голова з плеч.
Король дав наказ, і навезли йому шовку, виплели невід, і поїхали до моря. Закинули той невід зараз у море, натягли силу риби, але нема золотоперої щуки. Закинули другий раз, ще більшу силу риби витягли – нема золотоперої щуки.
– Закиньмо, братці, ще третій раз, якщо за цим разом не витягнемо, то поберем цієї риби і повеземо королеві на гостинець.
Закинули третій раз – здається, знову порожній невід йде, коли дивляться – нема нічого, тільки золотопера щука. Привозять ту щуку до короля. Стала кухарка варить її, попробувала юшки й завагітніла. Наїлася королева – і також завагітніла, сучка під столом попробувала кісточок – і та завагітніла, всі три ходять вагітні.
Привела сина кухарка, привела сина королева, привела сина і сучка. Охрестили їх, а вони ростуть не по родах, а по годинах – так ростуть, як з води йдуть. Виросли за вісімнадцять годин, як за вісімнадцять років. Король їх послав у школу і вони навчилися грамоти ще краще від свого вчителя. Приходять вони до отця свого:
– Отче наш любий! Дай нам по коню, по лучку, і по стрілці: ми підемо на полювання.
Вони вже його отцем всі три називають, бо він же їх до хреста повводив.
Отець їм говорить:
– Ви ще молоді юнаки, заблукаєте чого доброго.
А королева говорить:
– Дай їм по коню, нехай вони поїздять, бо вони молоді та й занудилися на місці сидіти.
Дав їм король по коню, по лучку і по стрілочці. Поїхали вони, і заїхали в інше панство, десяте королівство.
Сучченко говорить:
– Що ж, браття, їдемо ми, їдемо, а між нами нема отамана. Будь же ти, Королевичу, отаманом!
– Не хочу, брате!
– Будь ти, Куховаричу!
– Не хочу і я! Будь лучче ти, Сучченку!
– Е, брати, ви з більшого покоління, та ви не хочете, а я з найменшого покоління, та буду над вами отаманом! Не хочу!
– Ставаймо, браття, під ряди і пускаймо стрілочки: чия далі упаде – той буде отаманом.
Поставали, попускали стрілочки.
Зараз же стріла Королевича застряла в дубові, стріла Куховарича застрягла у маковині, а Сучченкова застрягла у змієвому будинкові у вікні.
Ідуть в інше панство, десяте государство.
– Он твоя, Королевичу, стрілочка в россохах у дубові стримить.
Ідуть в інше панство, десяте государство.
– Он твоя, Куховаричу, стрілочка в маковині стримить.
Ідуть в інше панство, десяте королівство – не видно стрілочки Сучченкової.
– Вернемось, брати: не видно стрілочки.
– Е, брати, ви до батька з стрілочками приїдете, а я з чим приїду? Стидно мені буде.
Ідуть знову в інше панство, десяте королівство…
– Он твоя, Сучченку, стрілочка стирчить у змія у вікні.
Приїжджають вони туди – стрілочка стирчить у вікні, а зміїв ні одного нема, – всіх та стріла порозганяла.
Позаводили вони усі три коні на конюшню, і остались собі там ночувати.
– Которому, брати, іти до коней ночувати?
– Ти, Короленку, найменший, іди ти до коней ночувати, а я піду під міст, – каже Сучченко.
Пішов той на сторожу, але як впав на сіно, то відразу й заснув. А Сучченко пішов під міст, дивиться – летить змій, за три милі пекельним огнем пашить. Коли наблизився, на мосту кінь змія спіткнувся.
– Стій, стерво, не спотикайся! Ти, борсукова шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тріпочи крилами, а ти, хорте, не вий, бо твоєї тут рівні нема! Десь-не-десь є Сучченко-молодець, але його кості ворон сюди не занесе.
А Сучченко з-під мосту:
– Брешеш!.. Добрий молодець сам з-під мосту вийде.
– А що, чи будемо битися, чи будемо миритися?
– Щоб я з поганою тварюкою та мирився? Я не того сюди прийшов, щоб з тобою миритися!
– Ходімо на тік!
Як узяли битися, він йому всі три голови і позрубував. Після взяв, язики повиймав і в кишеню поховав. Тоді взяв рукою підняв скалу, підкотив тулуб і скалою навернув. Дав Бог світ, посходилися вони до купи, а Сучченко і питає:
– Що кому, брати, снилось?
– Ой, та ми так спали, що й не пам’ятаємо, що снилося.
Дочекали вечора. Сучченко каже:
– Тепер іди ти, брате Куховаричу, на сторожу до коней, а я піду під міст.
Пішов під міст, подивився на зорі, дивиться – летить змій, за шість миль огнем пашить, опустився на міст – кінь спіткнувся.
– Стій, стерво, не спотикайся, ти, борсуча шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тріпочи, ти, хорте, не вий – тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь є Сучченко-молодець, але його ворон і кості сюди не занесе.
А той – каже:
– Брешеш, добрий молодець з-під мосту й сам вийде.
– Чи будемо битися, чи будемо миритися?
– Щоб я з поганою тварюкою та мирився! Будемо битися!
– Ну, ходімо на тік!
Пішли на тік, почали битися, як почали битися, він черк – три голови зняв. Почали битися, знову він три голови зняв, узяв язики повиймав і у кишеню поховав. А тулуб взяв під скалу підкотив і скалою навернув. Дав Бог світ, посходились брати.
– А що, брати, що кому снилося?
– Ой, та ми так спали, що й не пам’ятаємо, що снилося.
На третю ніч увів свого коня і прив’язав у покоях до стовпа.
– Тепер, – каже, – дивіться, братці, нате вам карти, і грайте в карти, тільки не спіть.
Повісив свої рукавички на гачок і – каже:
– Грайте в карти, та дивіться: як буде із моїх рукавичок піна текти – радійте, а як буде кров текти, то хоч самі біжіть, хоч коня пускайте мені на поміч.
Як почали вони грати, поки грали, та й поснули. Він пішов під міст, дивиться: летить змій, за двадцять миль пекельним огнем пашить, з дванадцятьма головами. Прибігає змій на міст – кінь спіткнувся.
– Стій, стерво, не спотикайсь, ти, борсуча шерсть, не надимайся, ти, соколе, не тріпочи, ти, хорте, не вий! Тут твоєї рівні нема. Десь-не-десь єсть Сучченко-молодець, але його ворон костей сюди не донесе.
– Брешеш! Добрий молодець сам з-під мосту вийде!..
– Чи будемо битися, чи будемо миритися?
– Щоб я з поганою тварюкою та мирився! Будемо битися!
– Ходімо на тік!
Як почали битися – ні той того не подужає, ні той того. До того добилися, що з Сучченка уже кроваві ріки біжать. А брати поснули. Крові вже по черево коневі набігло із тих рукавичок, а вони сплять, плавають у крові. А той вибився уже із сил, взяв шапку з голови і кинув угору.
– Ей, – говорить, – проклятий, ти не дивишся, он два брати мої біжать до мене на поміч!
Той гульк угору, а він чирк – і зтяв три голови. Як почали битися – ні той того, ні той того.
– Давай відпочинемо.
– Давай!
Стали відпочивати, а змій – каже:
– Дми на тік!
– Дми ти, нечиста сила!
– Ні, дми ти, Сучченко!
Подув той – став тік мідний, подув змій – став тік срібний (ще сили більше у змія). Почали вони битися – погано приходиться Сучченкові, він узяв чобіт, скинув і кинув угору.
– Ей, проклята сило, от пропадеш! От ще до мене два брати на поміч біжать!
Змій гульк угору, а той черк – і ще йому три голови одрубав.
Як почали битися – ні той того, ні той того не подужає. Бачить Сучченко, що погано, скинув другий чобіт з ноги, кинув угору і – каже:
– От коли, вража сило, пропадеш! Он моїх ще два брати біжать до мене на поміч…
Той глянув угору, а він йому і послідніх три голови одрубав, повиймав язики, поховав їх у кишеню, а тулуб скалою навернув.
Приходить він до братів своїх, дивиться – вони у крові плавають, кінь по черево у помості вибив яму і з рукавичок кров біжить. Розбудив він їх.
– Нуте, браття, що ви наробили? Сідлаємо коні, будемо втікати, бо пропадем.
Поїхали вони. Їдуть в інше панство, десяте королівство.
– Ах, браття, забув я на гачку, на печі свої рукавиці!
– Та кинь, брате, обійдешся і без них!
– Е, ні, – каже, – вернусь! З чим до батька приїду?
Перекинувся він котиком, побіг – прибігає туди, дивиться – три зміївни хусти гаптують, а стара змія на печі лежить. І він прибіг під вікно:
– Няв, няв!
– Мамо, – каже одна, – ось наш котик!
– А дивіться, – каже мати, – може, то проклятий Сучченко!
– Та ні! Наш, бо такий і рябенький, як наш був.
Упустили його у хату. Він повертівся коло одної, повертівся коло другої – вони дали йому булки. Він під стіл підгорнув, а сам скочив на піч і витирається коло старої, а та не пізнала його – гладить його, пестить.
– Проклятий, – каже, – Сучченко, синів моїх повбивав, котів моїх порозганяв.
А він скочив на комин і сів коло рукавичок. А стара – каже:
– Йдіть, дочки, у поле, одна хай стане криницею – срібною і золотою. Вони там коло криниці стануть відпочивати, то я їх дожену і з’їм.
А той сидить та все слухає.
– А друга хай стане в полі яблунею, щоб було срібне і золоте яблучко, вони туди прийдуть на гостинець яблучка їсти, я їх і там дожену та з’їм. А третя полетить в дальше поле і стане там ожиною, щоб срібна і злата квітка була, от там уже я їх дожену і всіх поїм.
Вислухав він це все, ухопив рукавиці та у віконце.
– А я ж вам казала, що то проклятий Сучченко, – закричала змійова жінка.
Він прибіг до братів.
– Ріжте, брати, ожину і терен і в пучки в’яжіть, і до мого коня чіпляйте, та будемо тікати, та ще добре, бо всі пропадем!
Нарізали, начіпляли коло його коня – ледве кінь йде. Вони ідуть попереду, а Сучченко ззаду їде. Так женуть коней, так женуть, що аж мило з них летить.
– Станьмо, – каже, – браття, та оддишемо, та хоч води нап’ємося!
– Не ставайте, брати, станем там, он дивіться – вода блищить проти сонця, там нап’ємося, там погожая вода.
Як припустили вони коні, а він остався ззаду, а після, як припустив свого коня, як розженеться, як ударить ту криницю шаблею – вона так кров’ю і скипіла.
– Нема вже одної! Нуте, браття, тікати!
Біжать вони, а він і каже:
– Дивіться, браття, он яблуня – срібне, золоте яблучко – там наберемо батькові на гостинець: от-то радий буде!
Вони так приспішають, щоб він не побіг попереду. Але він як припустив свого коня, як підскочив до неї, як ударив шаблею – вона так кров’ю і скипіла.
– Нуте, браття, тікати!
– Дивіться, браття, онде ожина стоїть – срібна, золота квітка, осьде батькові на гостинець наберемо!
Вони так поспішають, а він пропустив свого коня, ударив шаблею і третьої уже не стало.
– Нуте, браття, тікати, бо лихо буде!
Стали вони тікати, оглянулися назад – аж змія летить: одна губа попід хмарами, а друга по землі волочиться. Як догнала, так Короленка з конем зовсім і проковтнула.
Вернулася до моря пити.
Після як погналася у погоню за ними – знову догнала і з конем зовсім Куховарича проковтнула.
Знову вернулась до моря пити. А тоді вже за Сучченком пішла у погоню. Дожене його, то він пучок терну укине їй в зуби, то поки вона проглине, то він втече трохи, а вона проглине та й знову у погоню за ним, як дожене, роззявить рот, то він туди пучок терну, а тут коня припускає. Давав терен, давав – не має уже чого давати. Став бігти, дивиться – кузня, а в тій кузні Кузьма і Дем’ян.
– Ей, – каже, – святий Кузьма і Дем’ян, одчини, сховай мене у кузні, бо нечистий дух з’їсть.
Впустили вони його у кузню з конем і двері зачинили. Прилітає вона до кузні і кричить:
– Кузьма і Дем’ян, одчини, оддай злочинця, бо як стою, так і з кузнею проковтну!
– Підожди, нечистий дух! Не ковтай із кузнею, лижи залізні двері язиком, ми тобі його з конем на язик посадимо.
Вона двері лиже, а вони кліщі печуть.
Пролизала залізні двері, утаскала язик по саму горлянку.
– Тепер його садови!
– Ні, – кажуть, – лижи більше, бо ще не пролізе він з конем.
Вона лиже, а вони кліщі печуть. Потягла вона язик, а вони кліщами – за язик…
– На, держи Сучченка!
А самі забрали молоти по сім пудів і пішли її бити. Як почали вони її бити – виригала вона Короленка з конем зовсім. Як почали вони її гнітить тими молотами – виригала вона і Куховарича, тільки неживі обидва.
– Е, – брате, – каже Кузьма, – треба ще бити, ще багато сили має нечиста тварюка!
Били вони її, били, поки всі сили не вибили. Як вибили силу, запрягли у плуг і давай світ переорювати. Приїхали до моря, допустили її до моря – вона випила половину моря, і сама лопнула.
Приходять вони до кузні, похоронили обох Сучченкових братів, і дають йому дві шпилечки і коржа шматок.
– Їдь, – говорять, – і буде тобі перше поле – так тобі буде спати хотітися. Як ти будеш тими шпилечками до вік торкатись, то переїдеш, друге поле тобі буде таке, що тобі буде хотітися співати, так тобі буде весело. Але як ти будеш цього коржа кусати, то воно перехочеться, бо як тільки заспіваєш, то пропадеш. Третє буде тобі поле – щипатиме тебе ззаду, кусатиме тебе, не оглядайся і не одмахуйся, бо пропадеш.
Узяв він те все і поїхав. Виїхав на те перше поле – так його сон клонить, так його сон клонить, що не можна на коні усидіти. Він усе тими шпилечками торкне у віка, то йому й перехочеться. Переїхав поле.
Виїхав на друге – так йому весело стало, так йому хочеться заспівати, так хочеться співати, що й сказати не можна, він все того коржа укусить шматочок, то йому й перехочеться. Переїхав кінь і те поле. Виїхав на третє – так його кусає ззаду, а він іде, і не оглядається і не одмахується. Осталось уже до межі, так як палицею кинуть. А тут як щось укусить його, він не витерпів – вийняв шаблю, як махнув назад, оглянувся назад – і нема нічого. Доїжджає він до границі – тут його і підхопили. Приводять його до короля.
– А що ти зробив, нащо ти мені носа одрубав? Я тебе зі світу згублю!
– Воля ваша – що хочете, те й робіть, я вже дотерпів!
– Як зробиш те, що я тобі скажу, то я тобі прощу. Як підеш до Червоного Короля, та висватаєш за мене дочку, то я тобі прощу все.
Він надів білу сорочку і пішов. Їде дорогою і зустрічає його чоловік:
– Здоров!
– Возьми і мене з собою.
– А який же ти майстер?
– Я, – говорить, – музика!
– Ну, добре, іди: мені музики треба!
Йдуть уже вдвох. Йдуть та й йдуть. Іде інший чоловік:
– Здорові, люди!
– Доброго здоров’я!
– Куди вас Бог несе?
– Підем до Червоного Короля дочки сватать.
– Возьміть і мене з собою!
– Що же ти за майстер?
– Я – Хилька, як ступну – то й милька (миля), як напружусь, то і дві, і три заразом.
– Ну, добре, ходімо: нам такого й треба!
Йдуть уже втрох. Зустрічає їх третій чоловік:
– Куди вас, люди добрі, Бог несе?
– Підемо до Червоного Короля дочку сватать!
– Піду і я з вами!
– Який же ти майстер?
– Я той, що далеко бачу!
– Йди, нам і такого треба!
Йдуть вони – йде четвертий чоловік:
– Куди ви?
Вони йому розказали.
– Візьміть і мене з собою!
– Який же ти чоловік?
– Я як дихну, то снігом мете!
Йдуть вони далі, йде п’ятий чоловік:
– Здорові, люде!
– Доброго здоров’я, чоловіче добрий!
– Куди вас Бог несе? Візьміть і мене з собою!
– Що ж ти за чоловік?
– Я чоловік-ряднинка, хоч які вогні, то не боюсь, ряднинкою накриюсь і будемо сидіти.
Взяли вони і того чоловіка і пішли дальше. А дорогою зустріли того чоловіка, що їсть, їсть і ніколи не наїсться. Взяли вони його і пішли далі.
Аж йде той чоловік, що раз у раз п’є і ніколи не нап’ється.
– Ходімо, – кажуть, – з нами, нам і такого чоловіка треба!
Пішли вони – аж йде стрілець:
– Здорові були, люди добрі!
– Доброго здоров’я!
– Куди вас Бог несе? Візьміть, люди добрі, і мене з собою.
– Що ж ти за чоловік?
– Я той, що з коромисла стріляю, хоч за п’ять миль, то влучу.
Взяли вони і того й пішли далі. Йдуть, та й йдуть, коли дивляться – аж над дорогою стоїть чоловік Вернигора і пересовує гору то сюди, то туди.
Вони підійшли до нього та й кажуть:
– Здоров, дядьку!
А він оглянувся та й каже:
– Куди вас Бог несе?
– До Червоного Короля дочки сватать.
– Піду і я з вами!
– Ходімо, нам такого, як ти, треба!
Йдуть. Коли бачать – Вирнидуб з дубами грається: то на сей бік поставить, то на той бік.
– Здоров, – кажуть, – брате!
– Помагай, – каже, – трохи дуб не вбив. Куди ви йдете?
– Підемо до Червоного Короля дочку сватати!
– Піду і я з вами!
Йдуть вони. Коли бачать – Вернивода з водою грається, на той бік вусом поверне – там сухо робиться, то на той – там також сухо робиться.
– Ой! Таких ледачих синів, як ви, що нишком помагай – кажуть, трохи водою не залив. Куди вас Бог несе?
– Підемо до Червоного Короля дочку сватать.
– Піду і я з вами.
– Іди!
Приходять вони до короля.
– Здорові були, ваша королівська величність!
– Здрастуйте! Куди йдете?
– Йдемо до Червоного Короля дочку сватать.
– Добре, – каже, – я таким людям рад! Зробите мені одно дільце, переночуєте у моїй лазні, а я за вас дочку оддам.
Завів він їх у лазню, обложив ту лазню соломою і запалив. Лазня запалилась – вони в крик.
– Ряднинко! Де ти?
– Ось, ось я!
– Накривай скоріше!
– Зараз, зараз.
Взяв він ряднинку та й накрив: кругом їх горить, головешки падають, а вони всередині сидять і пісні співають. Ранком – кажуть:
– А де той, що сніжок видихає?
Пішов він наперед і стежка снігу за ним вогонь заливає.
Прийшли вони до короля.
– Давай, – кажуть, – дочку!
– Добре, люди добрі! Ще одне дільце зробите, та й оддам. Переночуєте з моїм левом, то вже я за вас дочку оддам.
Приходять вони додому, а там уже лев лежить. От вони сіли, музика вийняв скрипку і – брень! дрень! – а лев тільки поглядає. Як заграв він гарної пісні, лев і каже:
– Як би ти мене, братику, вивчив?
– Чому, можна! Тільки треба тобі шерсть обрізати і нігті.
– То ти і острижи мені!
Взяв шнурок, зв’язав ніжки, взяв ножа, обрізав шерсть і нігті і дав йому в лапи смичок та своєю рукою як урізав пісню, то аж волосся дибом стає.
– Будеш, – каже, – грати добре, ще й краще од мене!
– Дай же, – каже, – брате, я відпочину трохи – уморився!
На другий день король посилає слуг.
– Ідіть, – каже, – виметіть там кості людей, що лев поїв!
Коли приходять, а вони сидять і лев лежить обстрижений, голий. Тепер йдуть вони до короля.
– Давай же, – кажуть, – дочку!
– Почекайте, люди добрі, зроблю обід, як поїсте все, то тоді дочку оддам!
Влаштував він їм обід: зарізав сто яловиць, зарізав сто каплунів, зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто бочок горілки.
– Де той, которий їсть дуже?
– Ось я, брате!
– Сідай!
– Де той, котрий п’є дуже?
– Ось я, брате!
– Сідай і ти!
Гості посідали, а слуги ношами носять, – той їсть, а той п’є, той їсть, а той п’є, до такого доносилися, що вже не стало чого їсти й пити.
– Давай, – кричать королеві, – їсти, а ні – давай дочку!
– Підождіть, – каже король, люди добрі, – ще зробіть мені одно дільце, то вже й оддам: ще переночуйте у моїй залізній лазні, то вже й оддам дочку.
Позамикали їх у ту лазню і почали під помостом паровики гріти – розжарили її так, як огонь – не можуть уже вони ніяк видержати.
– А де ти, брате, той, що сніг видихаєш?
– Ось я, брате!
– Рятуй, бо пропадемо!
Той як дмухне – на два вершка морозу стало на стінах.
Уранці посилає король слуг своїх у лазню.
– Йдіть, – каже, – виметіть кості їхні із лазні!
Приходять, відкривають, а тії і кажуть посланцям:
– А бодай вам грець із вашою лазнею, ось трохи не померзли.
Приходять до короля.
– Давай, королю, дочку!
– Зараз, люди добрі, ще одно дільце зробите, та вже й оддам тоді, коли якийсь із вас піде принесе з моєю дочкою води. До криниці три милі, як моя дочка швидше прийде – так не возьмете, а як разом прийдете – так вже й оддам.
– Ступай, Хилька, з королівною по воду!
Пішов Хилька. Набрали води, пройшли половину дороги, чи, може, ще й не пройшли половини, сіли під могилкою спочивать. Вона йому і говорить:
– Ану лиш, чоловіче, дай мені голову, я подивлюся: може, в тобі нужа є?
Поклав він голову, вона стала його ласкати і впустила йому сну в голову, а сама взяла відро із водою та й пішла додому. Той, що далеко бачить, глянув – королівна сама воду несе, а Хилька спить під могилкою.
– Ей, браття, – говорить, – сама королівна воду несе.
– А Хилька де?
– Під могилкою спить.
– Де ти, брате, який стріляєш із коромисла?
– Ось я, брате!
– Розбуди Хилька!
Він як ухопить цеглину, як ухопить коромисло, – стрельнув, попав йому під бік і розбудив. Глянув той, аж королівна вже далеко з відрами. Як поправиться Хилька – милька, як поправиться – і дві, і три заразом. Догнав королівну, одняв відро і приходять удвох.
Прийшли.
– Давай, пане, дочку!
– Беріть, люди добрі, тепер уже ваша.
Запрягли коні в повозку, беруть її, повезли. Ідуть вони понад водою, а вона перекинулась щукою – та в воду.
– А де ти, Вернивода?
– Ось я, братці!
Він як ускочить у воду, як поверне вусом на один бік – стало сухо, як поверне вусом на другий бік – стало сухо, він піймав її та в повозку. Ідуть далі. Перекинулася вона білкою та на дуб.
– А де ти, брате, Вернидубе?
– Ось я, брате!
– Королівна втекла.
Він як узяв одного дуба – так і вивернув, як узяв другого – так і вивернув, викорчував усю діброву, піймав її – йдуть дальше. Перекинулася вона мишею та в нору.
– А де ти, брате Вернигоро?
– Ось я, брате!
– Королівна перекинулася мишею та в нору втекла.
І він прибіг до гори, сюди-туди перекидав гору – найшов її та в повозку.
– Аж тепер я буду ваша!
Ідуть вони – розійшлися побратими, остався тільки Сучченко та вона. Приїхали вони до того місця, де його брати були поховані, а королівна й каже:
– Викопуй!
Він викопав, а королівна дихнула їм в уста й ожили вони.
– Як же ми довго спали!
– Спали б ви й довше, але пора нам додому, – відказав Сучченко.
І вернулися вони до короля та стали разом жити, а королівна за Сучченка заміж пішла. Обвінчались вони і дотепер живуть, і хліб жують, і постолом добро возять.