Був собі дід да баба. У діда дочка, і в баби дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Так дідова збирає да й збира, да й назбирала повну миску, а бабина візьме ягідку, то і з'їсть. От і каже дідова:
– Ходімо, сестро, додому, поділимось.
От ідуть да йдуть шляхом, а бабина говорить:
– Ляжмо, сестро, відпочиньмо.
Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж да й устромила їй у серце, да викопала ямку, да й поховала її. А сама пішла додому да й каже:
– Дивіться, скільки я ягід назбирала.
А дід і пита:
– Де ж ти мою дочку діла?
– Іде ззаду.
Коли ж ідуть чумаки да й кажуть:
– Станьмо, братця, от тут одпочинем.
Да й стали. Глянуть – над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тії калини сопілку, да й став один чумак грає, а сопілка говорить:
Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,
Да не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця з світу згубила –
Ніж у серденько да й устромила.
А другі кажуть:
– Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє.
От прийшли вони в село да й натрапили якраз на того діда:
– Пусти нас, діду, переночувать, ми тобі скажемо пригоду.
Він їх і пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля його да й каже:
– А ну, брате, вийми сопілку да заграй!
Той вийняв. Сопілка і говорить:
Ой помалу малу, чумаченьку, грай,
Да не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця з світу згубила –
Ніж у серденько да й устромила.
Тоді дід каже:
– Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться! А ке, я заграю!
Він йому й дав. А та сопілка говорить:
Ой помалу-малу, мій таточку, грай,
Да не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця з світу згубила –
Ніж у серденько да й устромила.
А баба, сидя на печі:
– А ке, лиш сюди, старий, і я заграю!
Він їй подав, вона стала грать,– сопілка й говорить:
Ой помалу-малу, матусенько, грай,
Да не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця з світу згубила –
Ніж у серденько да й устромила.
А бабина дочка сиділа на печі у самому куточку. І злякалась, що дізнаються. А дід і каже:
– А подай їй, щоб заграла!
От вона взяла, аж сопілка й їй одказує:
Ой помалу-малу, душогубко, грай,
Да не врази мого ти серденька вкрай!
Ти ж мене, сестро, з світу згубила –
Ніж у серденько да й устромила!
Тоді-то вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прив'язали до кінського хвоста да й рознесли по полю.