Був собі один різьбяр із жінкою, і не було у них дітей. От жінка його й просить, нехай він хоч із дерева їй дитя виріже. Він і вирізьбив таку гарну дитинку та й приніс жінці додому. Вона стала дитя в колисці колихати й співати йому такої пісеньки:
Люлі, синку, люлечки,
Зварю тобі юшечки,
Буду тебе колихати,
Буде тобі гарно спати.
І враз – диво! – з поліна зробилася жива дитина. То її та пісенька живою поробила.
От уже тому хлоп’яті минуло дванадцять, закохався він у рибальство. Та й сказав батькові, щоб справив йому золотого човника. Попливе, бувало, Янко геть-геть у море на своєму човнику, наловить рибки, припливе й батькові дома допоможе. А матері сказав, як приносила йому обід, щоб його не кликала, поки він плаває на воді. А був на тому морі змій та й запримітив хлопця. Взявся він скувати собі цимбали, щоб був такий голос, як у матері Янка Полінка. Ото раз озвався змій на тих цимбалах, а Янко подумав, що то його мати.
Змій гукає:
Припливи, мій любчику
Несу тобі юшечки,
Буду тебе колихати,
Буде тобі гарно спати.
Приплив Янко, а змій спіймав його та й поніс до своєї господи. А в змія була жінка Оленка. От змій привів його до Оленки, загадав, щоб натопила добре піч, укинула туди Янка Полінка та й спекла. А сам пішов собі.
От напалила вона піч.
– Янку Полінку, ходи сюди!
Той прийшов до печі, а вона йому:
– Сідай лиш на лопату!
А він каже, що не знає, як сідати, якби вона показала. Вона його й сюди й туди, і праворуч, і ліворуч, а він усе не навчиться, як йому на ту лопату сісти.
Та й знов каже:
– Покажи, як мені сісти!
Вона й сіла. А Янко Полінко як схопив лопату та Оленку в піч. А перед тим палацом, де жив змій, та стояв височенний дуб. Янко Полінко видерся на дуба, геть аж на вершечок. Коли тут і змій прийшов.
Ворота були заперті, от змій став та й гукає:
– Оленко, Оленко, відчини!
Не обзивається Оленка. Змій подумав, що вона кудись пішла або заснула. Перескочив браму та й увійшов до палацу. Заглянув у піч, а далі вийшов до воріт і співає:
– Вжарилося, вшкварилося Полінкове м’ясо!
А Янко Полінко з дуба:
– Вжарилося, вшкварилося Оленчине м’ясо!
Змій почув. Коли дивиться – аж Янко на дубі. Він ну гризти зубами того дуба – не вгризе. Тоді пішов до коваля, щоб той скував йому залізні зуби.
І ото як став уже тими залізними зубами гризти, а дуб от-от упаде, Янко Полінко заплакав на дубі. Коли саме летить над ним табун гусей, хіба з п’ятнадцятеро. Янко Полінко й просить:
Гуси, гуси, гусоньки,
Візьміте на крилонька!
Понад полем, лісами
Понесіте до мами.
Є там їсти-пити,
Є в чім походити.
– За нами другі летять, нехай тебе візьмуть!
Коли летить другий табун. Янко й до них так само.
А другий табун йому одказує:
– За нами ще одна гуска летить, вона тебе візьме!
Він тоді й співає:
Гуско, гуско, гусонько,
Візьми-бо на крилонька!
Понад полем, лісами
Та понеси до мами.
Є там їсти-пити,
Є в чім походити.
А та гуска йому:
– Сідай мені на крила!
Та й понесла його до неньчиного двору.
От мати пече пироги та:
– Тобі, діду, один і мені один.
А Янко Полінко в дворі:
– А мені й нема?
Вони вже на нього тих пирогів і не ділили, бо думали, що його змій із’їв. А він знову:
– А мені й нема?
Тоді вже мати вибігла з кухні:
Ой синочку, любчику!
Варю ж тобі юшечку.
Я тебе и наколисалась,
За тобою й наридалась.
А далі жили вони вже вкупі без пригоди.