Шовкова держава (українська народна казка)


Шовкова держава (українська народна казка) Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе не схід дивиться, ніби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося.

У того царя було три сини. Вже дорослі хлопці. І вони щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:

– Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?

Жоден із них не міг відгадати.

Зрештою старший каже:

– Браття, я йду до нянька, довідаюся в нього.

– Йди, йди...

І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:

– Що хочеш від мене? Іди собі геть!..

– Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?

Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що, коли б той не відхилив го-лову, одразу б його вбив.

Хлопець злякався й вибіг.

– Ну, що сказав няньо? – прискочили до нього брати.

– Ідіть та дізнаєтесь...

Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:

– Ну, що казав няньо?

– Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!

Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і – бух!

Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.

– Тут її маєш. Як хочеш мене вбити – вбий! Та не кидай, як у собаку.

Старий подобрішав.

– Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?

– Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється?

– Через те, сине, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси – на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одно око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав... Ну, розповів я тобі все, і можеш іти.

Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:

– Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привезти сюди.

Й одразу побіг.

– Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.

– Добре... йди... спробуй...

Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.

Іде день, ніч... Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше як рік і дійшов до срібного мосту.

«Досить мандрувати,– подумав собі.– Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак».– І відірвав з мосту срібну дошку.

Вернувся додому.

– Но, чи знайшов ти Шовкову державу? – питає цар.

– Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.

Оглянув батько дошку.

– Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вір-ного друга.

Засоромився хлопець і змовчав.

– Тепер я піду,– сказав середущий.– Побачите, що я знайду Шовкову державу!

Попросив у батька дозволу й зібрався в путь.

Ходив-блукав цілий рік. Дійшов уже до золотого мосту, а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.

– Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!

І середущий з ганьбою пішов од царя.

– Но,– каже Володимир,– спробую щастя й я!

І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу. Батько лише рукою махнув:

– Якщо старші не привели... А ти ще б пак! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.

Вийшов Володимир – і просто до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.

– Куди, куди, Володику? – питав його баба.

– Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.

– Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.

Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.

Володимир підійшов до нього й почав гладити.

– Знаю, чому ти мене гладиш,– озвався кривак.– Хотів би поїхати до Шовкової держави?

– Ти угадав, конику!

– Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя – сідло і узда, що двадцять п'ять років тому були на мені.

Хлопець побіг до батька.

– Няньку, де є збруя з сухого коня?

– А хто тобі порадив про таке спитати?

– Кажіть швидше, бо я поспішаю.

– Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п'ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила...

Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця – все вийшло із ладу.

Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.

– Тут є!

– Добре. Тепер готуйся, й увечері в путь.

Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався
й – до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник став з кривака, що лиш дивитися на нього! А збруя, шабля, рушниця – так і світяться!

– Но, рушаймо!

Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:

– Зажмур очі.

Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.

– Розплющ очі. Що видиш?

– Виджу срібний міст.

– Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.

Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:

– А тепер що видиш?

– Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.

– Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді – далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.

Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що лиш передніми но-гами проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою, самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.

– Нічого не бійся,– говорить татош.– У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п'ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.

І цілих сім миль верхом гори пройшов.

– Ще буде темний тунель, довгий на сім миль. Зажмур очі.

Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:

– Розплющ очі й подумай – де ми?

Володимир глянув – аж руками знову закрив очі: така зоря-світло! На гіллі золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише глянути – така краса, що не можна й розповісти.

– Невже ми в Шовковій державі?

– Так і є! Подивись добре: бачиш – чорніє шатро? Ото намет батькового друга.

І тільки це сказав, вже були коло шатра. А тут пасеться кінь такий самий, як татош. Його господар спить під шатром. Волосся вже сиве.

Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв'язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тої ж миті заснув і собі.

А чоловік прокинувся: дивиться – коло нього спить молодий хлопець. «Міг би його забити,– думає собі,– але не зачеплю, бо й він мене не рушив, коли знайшов сплячим».

Оглянувся довкола, побачив другого коня й упізнав його:

– Гей! Та се хтось прийшов від мого цимбори! – вигукнув радісно.

І не мав далі терпіння, розбудив легіня:

– Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?

Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов.

Старий з радості аж заплакав:

– Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.

– Де ж ваші вороги?

– Та за них і не питай. Зараз з'являться. А доки нема, їжмо й пиймо!

Виніс із шатра їжу і пиття, і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота – всяке тобі військо.

– На коней, сине, бо біда!

Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати ворогів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гусарів лишилися в живих. Ті обернули коней – і навтьоки! Володимир і старий – за ними!

Гусари добігли до одної гори, а в ній розчинилися залізні ворота, й вороги заскочили у схованку.

– Вертайся, сине! – гукає старий.– Бо як заскочиш усередину – загинеш!

Але Володимир не слухав, поскакав за ворогом в гору, і залізна брама за ним зачинилася. Татош і за горою догнав утікачів, і хлопець усіх порубав.

А що було довкола? Там за горою був палац. А з того палацу виходили весь час по два вояки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, їх назбиралася уже ціла рота. Сміливець усіх порубав і зайшов до палацу. Бачить: стоять кросна, а за кроснами стара бабище тче. Не полотно, а військо! Коли кине човника у лівий бік – вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік – гусар.

Володимир відрубав їй голову. Витяг кросна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум'я. «Ну,– думає собі,– вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема».

Тільки так подумав, коли з вогню вискочила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити:

– Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб'єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.

Володимир пошкодував бабу.

– Я вас не вб'ю. Лишайтеся жита. Як хочете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.

– Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо придадуться.

І повела Володимира до тої гори, крізь яку прийшов, махнула рукою й закричала:

– Відчиняйся!

Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора замкнулася.

Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.

– Та ти повернувся?!

– Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!

Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.

– А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.

– Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто не нападе на мою державу.

Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився.

– Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо нема у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.

– Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо,– каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.

Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але, коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати – чи друга, чи сина.

Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посідали коло столу і почали розповідати один одному, що сталося за двадцять п'ять років, відколи не бачились.

Перейшла бесіда на Володимира.

– Прекрасного сина маєш,– сказав вірний друг.– Ми не могли побити наших ворогів, а він сам їх знищив.

– Добрий витязь,– каже й старий цар.– Але Песиголовця і він не переміг би.

– Так-так... Песиголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив.

Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:

– Де той Песиголовець?

Вірний друг говорить:

– Не раджу тобі починати боротьбу з Песиголовцем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає...

Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько й вірний друг. Хлопець не мав спокою. Пішов до свого коня й пи-тає його:

– Чи був ти коли-небудь у Песиголовцевій державі?

– Ой, був! Але ледве виніс звідти ноги.

– Я хочу йти проти Песиголовця!

– Що зможу, все зроблю. Завтра рано можемо пуститися в путь.

Справді, другого ранку рушили в дорогу. Татош знявся в повітря й за добрі три години спустився на землю.

– Но, ми тут,– каже.– Чи бачиш палац? Там живе Песиголовець. Але уважай: коли потрапиш у біду, добивайся скоріше до мене, і, може, ще вирвемося звідси.

– А що то за дівчина з вікна виглядав? Песиголовцева донька?

– Не вгадав. Ото дочка Чорного царя. Її вкрав Песиголовець і держить у полоні.

З тим увійшли у двір. А дівчина з вікна махає руками і кричить:

^ – Не йди сюди, Песиголовець тебе вб'є!

Володимир нічого не слухав. Тоді дівчина спустилася вниз і почала хлопця просити:

– Рятуйся! Песиголовця тепер немає вдома, але як повернеться, в ту ж мить уб'є тебе!

– Я для того й прийшов, аби поборотися із Песиголовцем!

Дівчині сподобався легінь, і вона каже:

– Слухай! Я не можу тобі допомогти, але хоч розповім, від чого в Песиголовця така страшна сила. У пивниці має такий напій, що як його випити, з'являється сила за п'ятдесятьох людей. У той напій треба замочити палець. Скільки разів замочиш, стільки разів по десять сил додається.

І повела його в пивницю, показала бочку із чарівним напоєм. Володимир напився його, налив повну флягу, прив'язав її на шию і сховав під плаття. А бочку розбив.

Вийшов на двір і почував в собі таку силу, що може дерева з корінням вимикати.

Нараз лиш щось банчить у повітрі. Не встиг і подумати, що воно таке, як перед ним упала булава.

– Песиголовець вертається,– пояснила дівчина.– Як наближається до дому, кидає булавою–дає про себе знати.

Хлопець, не довго думаючи, замочив палець у напій, вхопив булаву й кинув у той бік, з котрого прилетіла. І булава впала просто перед копитами коня Песиголовця, хоч він був десь за сім миль од свого палацу.

– Гей, та що се? – закричав Песиголовець.– Там хтось мене чекає?

Вхопив булаву знову, стис коня острогами і за хвилину опустився серед свого двору.

Хлопець став перед ним. Але Песиголовець засміявся.

– Добре, що ти прийшов, бо вже мені надокучило чекати тебе. Двадцять років тому приснилося мені, що прийдеш боротися зі мною. Звідси не вернешся живий! – І швидко побіг у пивницю. Але ж напою вже не було.

– Но, нич. Я й так з тобою розрахуюся. Як хочеш – розщибатися чи шаблями рубатися?

– Як хочеш ти...

– Зачинаймо шаблями!

Вхопили шаблі й почали рубатися. Січуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не можуть поранити один одного.

– Недобре,– каже-Песиголовець,– шкода шаблі тупити. Будемо розщибатися.

– Най буде по-твоєму.

Відв'язали шаблі й, поставивши, почали чигати, як би вхопити один одного. Добрих півгодини не могли зчепитися. Зрештою Песиголо-вець таки влучив мить, вхопив Володимира і так ним ударив, що той до литок застряг у землі.

Але хлопець вискочив із ями, схопив Песиголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив палець у напій, і сила прибула, але й Песиголовець ще не подавався. Вхопив Воло-
димира й кинув ним д© пояса у землю. Тоді посяг за шаблею, хоче йому відрубати голову.

Володимир-вихопився, вдарив Песиголовцем й відтяв йому голову.

То була перемога І Дівчина не знала з радощів, що чинити. Почала просити Володимира, аби зостався у палаці. Хлопець не схотів.

– Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять.

Підготувалися в дорогу.

– Сідай до мене на коня.

– Ні, зробимо не так,– сказала дівчина й побігла до своєї кімнати. Звідти принесла діамантовий прутик.

– Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.

Так і вчинив. Вдарив палац з чотирьох боків, і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у кишеню.

Сіли на коня і того ж дня з'явилися в царевому дворі.

– Вернувся! – радісно зустріли Володимира старі.–Чи так, що за сміливість мало життям не заплатив?

Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарівним прутиком постукав. Помалу, помалу – із яблука виріс діамантовий палац.

– Гей, та се Песиголовців замок! – дивуються старі.– Ми його знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песиголовця!

І знову вчинили велику гостину. Але послали і по Чорного царя. А як той з'явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг подарував царевичу цілу Шовкову державу.

Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий – Песиголовцеву країну.

І всі народи сих держав жили собі в мирі.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)