Казка про царевича та його брата Івана Білого (українська народна казка)

Був собі цар, а в нього три доньки та один син. Жили вони собі привільно у пущах, мали пригожі палаци і всього вдосталь, чого лиш душі забагнеться.

Аж тут прийшло до них Щось уночі під вікно та й мовило:

– Царю! Віддай за мене найстаршу свою доньку!

Цар з палат відгукнувся та й каже:

– Коли ти не лихе, то йди в хату.

Найстарша царівна відчинила двері й визирнула надвір, а Воно і вхопило її та й помчало геть, невідомо куди. Цар спохопився на розшуки, нишпорив по всіх пущах, по всіх місцинах – не знайшов.

На другу ніч знову Щось підійшло під вікно та й мовило:

– Царю! Віддай за мене середульшу свою доньку!

Цар з палат відгукнувся і каже:

– Коли ти не лихе, то йди в хату.

Середульша царівна метнулася з хати, визирнула в темряву, а Воно і вхопило її та й помчало в безвість. Цар, вискочивши з своїх палат, ще довго і довго шукав свою доньку і, не знайшовши, вельми розпачав і побивався.

І померли з горя цар із царицею, залишилися лиш син їх і найменша донька.

А на третій день, в ніч глуху, знову Щось підійшло під віконце та й мовило:

– Віддай, царевичу, найменшу сестрицю!

Відгукнувся з палат царевич:

– Коли ти не лихе, то заходь у хату.

Наймолодша сестра його відчинила віконце – виглянути, що то за з’ява така, а Воно і вхопило її та й помчало, хто і звідки, – Бог знає. Затужив тоді гірко царевич, шукав, шукав сестру свою по всіх усюдах і, не знайшовши, пішов у світ за очі, куди ноги несуть. Ішов зо три неділеньки і надибав трьох чоловіків, котрі билися поміж собою. Запитав у них царевич:

– Навіщо ви б’єтеся?

А вони, задивившись на його красу молодецьку, відповіли:

– За спадок вітцівський.

– За який іще спадок?

– За сорочку, за шапку, за чоботи.

– Що ж то за сорочка така, і шапка, і чоботи такі?

– Та такі, що сорочку тую не проб’є жодна куля, а шапку як натягнути на голову, то й не видко людини зовсім, а чоботи такі, що як взути їх і сказати: «Несіть мене, куди я захочу», – то вони й понесуть.

Тоді царевич пораяв їм:

– Підіть он у хащі, наріжте лози і зробіть із неї по луку і по стрілі на кожного і стріляйте: хто найдалі влучить, візьме собі сорочку, хто поближче, тому чоботи, а третьому дістанеться шапка.

Втішилися чолов’яги та й гайнули в лозиння, а царевич мерщій шапку на голову, чоботи на ноги, сорочку на тіло і зі словами: «А тепер несіть мене, чоботи, до найстаршої сестри», – помчав лісами та ярами зі швидкістю блискавиці. Аж поки на другий день не вгледів у гущі камінний град, та такий, що звичній людині, а то й птиці навіть не перелетіти, не те що пролізти в нього. Завдяки шапці-невидимці зайшов царевич у той град, а в ньому камінні палати, а в них сестра його у світлиці шиє своєму чоловіку хустинку золотом. Уздрівши брата, кинулася до нього, а він до неї, одігнали злого тура, що вартував вхід у хороми, вскочили разом у світлицю. Привіталися, як годиться, і запитує брата сестра:

– Чого ти, брате, сюди приїхав?

– Та ноги самі занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?

– Мій чоловік – грім ясний. Ох! Мій чоловік лихий дуже, як прилетить, то спопелить, заб’є тебе. Де ж мені тебе сховати?

– Не бійся, сестронько, щось придумаю.

Одягнув він собі шапку-невидимку та й присів у куточку. Аж тут і сам грім ясний надлетів, вдарився об землю і перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і з порога вже:

– Щось тут руською кістю чути.

А жона йому:

– Там, де ти літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним заносить.

Тоді вдарив її він по щоці, вдарив і процідив крізь зуби:

– Видно, в тебе полюбовники завелися.

А вона й відповіла спересердя:

– Що ж! Брат мій приходив, але ж твого духу налякався, не знаю, куди подівся.

Кинувся тоді грім на пошуки. Зі сльозами в голосі проказував:

– О, хоч би я його та знайшов!

А жона його сумно так:

– Що ж! Коли ти його знайдеш, ти ж його заб’єш.

А він:

– Та ні, нізащо.

Тут царевич і вийшов на світ божий зі свого закуття:

– Здоров, зятю!

– Здоров, швагре!

Привіталися, як належиться, стали пити й гуляти, і сказав царевич:

– Зятю, навчи мене свого лицарства.

– А що, навчу.

Вийшли разом із палат, перекинулись громами і піднялись високо, ген за хмари, стали стукотіти й гриміти: вчитель добре, а учень іще ліпше. Повернулись вдоволені назад у хороми, стали знову пити й гуляти. І промовив нарешті царевич:

– Зятю, і ти, сестрице, прощайте, дорога мене чекає.

Вони ж плачуть за ним і не хочуть випускати. Насилу відкланявся, вийшов на двір і приказав чоботам-скороходам:

– Несіть мене, чоботи, тепер до середульшої сестри.

Мчав він лісами чотири дні і попав у такі хащі та нетрі! А там далі град камінний, а в ньому палац мурований, а перед палацом двір великий. І зайшов царевич на той двір, бачить – сестра його у світлиці своєму чоловіку хустинки шиє. Кинулись вони одне до одного в обійми, віталися та здоровалися, одігнали псів чатових та й зайшли разом до світлиці. Тоді й запитала сестра братика свого:

– За чим ти сюди прийшов?

– Та ноги занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?

– Мій чоловік – дощ рясний. Ох! Мій чоловік лихий, коли він прилетить, заб’є тебе, заллє тебе! Куди б то мені тебе сховати?

– Не бійся, сестронько. Якось буде.

Та й рукою по шапку-невидимку!

Аж тут земля застугоніла, дощ рясний летить! Вдарився об землю, перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і забубнів:

– Щось тут руською кістю чути.

А жона йому відповідає:

– Там, де ти бував, де літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним чути.

Тоді він її як вдарить по щоці!

– Значить, в тебе полюбовники завелися?

– Що ж! Мій брат приходив, але ж твого духу злякався, і не знаю, куди подівся.

Кинувся дощ на пошуки брата-прибульця, гірко зітхаючи:

– О, коли б мені його знайти!

А жона йому говорить:

– Якщо знайдеш його, то погибель йому принесеш, заллєш, заб’єш його!

– Та ні, не буду.

Аж тільки тоді царевич вийшов зі своєї схованки:

– Здоров, зятю!

– Здорово, швагре!

Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти, а невдовзі царевич попрохав свого зятя:

– Чи не навчив би ти мене лицарства свого?

– Навчу, а чого ж.

Вийшли вони з палат, перекинулись дощами й стали лити, топити села та гради: вчитель гаразд, а учень іще ліпше. Повернулися вдоволені собою додому пити й гуляти. Попрощався тоді царевич:

– Зятю, і ти, сестро, бувайте. Жде мене дорога.

Вони ж плачуть за ним, не випускають з хати, насилу якось розпрощався. Вийшов царевич на двір, відкланявся, відійшов трохи і приказав своїм чоботам-скороходам:

– Несіть мене до найменшої сестри.

Мчався лісом вісім днів, аж поки не вздрів серед хащ великий камінний град, та такий, що і не пролізти, і не перелетіти через нього. Але з допомогою шапки-невидимки пробрався він у той град, а в ньому – муровані палати. Бачить царевич – сидить у світлиці сестра його і шиє чоловікові хусточки шовком. Але ж ворота надійно охороняються від прибульців! Пильнує їх прикований олень семирогий. Та прорвався непоміченим повз того оленя царевич, вскочив у світлицю – просто сестрі в обійми. Розцілувалися, та й питає царевич:

– Сестронько моя рідна! А хто твій чоловік?

– Мій чоловік – вітер буйний. Де ж мені, бідній, тебе сховати від нього? Лихий він дуже, заб’є тебе, рознесе по світу.

Аж тут і сам чоловік надлетів, вдарився об землю, перекинувся молодцем хвацьким, зайшов у хороми і з порога зразу:

– Щось тут руською кістю чути!

А жона йому:

– Там, де ти бував і літав, там і руського духу набрався.

Він її тоді як вдарить по щоці! І так, крізь зуби:

– Цить, полюбовників собі завела!

Тоді вона й випалила:

– Що ж! Мій брат був, та твого духу перелякався, не знаю, де він зараз подівся.

Кинувся тоді буйний вітер на розшуки, гірко побиваючись:

– Лишень би я його знайшов!

Одізвалася тоді жона його:

– Ну добре, знайдеш ти його, так уб’єш же і рознесеш по світу.

– Та що ти, не буду!

Тоді аж царевич відгукнувся:

– Здоров, зятю!

– Здоров, швагре!

Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти. І просить царевич:

– Зятю, навчи мене лицарства свого.

– Навчу.

Вийшли вони з хоромів, перекинулися вітрами та й заходилися дути й повівати, цілі царства роздувати, хати перевертати: вчитель старається, а учень іще ліпше. Прилетіли назад додому, вдарились об землю, перекинулись молодцями, увійшли в палати і знову пити й гуляти! Аж поки не став царевич прощатися:

– Бувай, зятю, і ти, сестронько, бувай, жде мене дорога дальня.

А вони його не випускають, плачуть за ним, прохають:

– Живи у нас.

Ледве відкланявся їм та й пішов. Іде собі та й гадку гадає:

– Куди ж тепер мені податися?

І згадав собі, що казала якось йому рідна баба, буцімто єсть у нього ще брат Іван Білий, під білим наметом живе. Приказав тоді царевич своїм чоботам-скороходам:

– Несіть мене до брата.

А вони відповіли йому хором:

– Ходили ми по всіх царствах і по всіх державах, а такого не знаємо.

Тоді покинув він їх під лісом, а сам подався в такі вже нетрі та пущі! Аж бачить у тих нетрях – град камінний! Підійшов царевич під самі ворота, стукнув паличкою, і вийшов до нього старезний дід. Привіталися:

– Здорові були, діду.

– Здоров, синку. Для чого ти сюди зайшов?

– Чи не знаєте ви, дідусю, мого брата, Білого Івана під білим наметом?

– Та щось не пригадую. Скільки градів і царств я звідав, перейшов, а такого не знаю, хіба би мої слуги знали, запитаю.

Вийшов старець поза двір і як свисне! Назбігалося повно всілякого гаддя, і каже він до них:

– Чи не знаєте ви, слуги мої, Білого Івана, який під білим наметом живе?

– Та ні, не знаємо!

– Мусите знати! Бо інакше вам голови постинаю!

А сам звернувся до царевича:

– Не знають вони, синку, а то, напевно б, сказали! Але єсть у мене старший брат, піди ще до нього та й запитай: мо’ він знає.

І пішов молодець лісом, йшов зо три неділеньки і знову надибав у пущах град камінний. Підійшов під ворота, грюкнув паличкою, вийшов білий-пребілий старець:

– Для чого ти сюди прийшов?

– Може, ви, батеньку рідний, знаєте. Єсть у мене брат Іван Білий, під білим наметом живе. Чи не чули про такого?

– Щось не пригадую, хіба би мої слуги знали. Вийшов за град, свиснув богатирським голосом, назбігалося повно всякої звірини, якої лишень водиться по світах, і питає в них:

– Чи не знаєте ви, слуги мої, Івана Білого, що під білим наметом живе?

– Та ні, не знаємо.

– Мусите знати, бо інакше голови вам постинаю!

– Та ні, не знаємо!

Тоді звернувся старець до царевича:

– Вони б сказали, але ж дійсно не знають. Звернися ще, синку, до мого старшого брата, той знає.

Пішов царевич знову лісом, ішов зо шість неділь і знову угледів у нетрях град камінний. А в ньому під сріблом палати. Стукнув царевич паличкою край воріт, і вийшов до нього такий престарезний дід, що годі повірити очам своїм, і запитав:

– За чим ти мене кличеш?

– Чи знаєте ви, дідусю, мого брата Івана Білого, що під білим наметом живе?

Думав старець аж три дні і не міг згадати:

– Скільки я по світу ходив, по різних царствах і всякого чоловіка знаю, а такого не пам’ятаю. Ще запитаю у слуг, чи не знають.

Вийшов за ворота і свиснув, та так, що аж земля зрушилась, і злетілися всі птиці, які лиш водяться на світі. І запитав їх старець:

– Чи не знаєте ви, слуги мої вірнії, такого чоловіка?

– А якого?

– Білого Івана, що під білим наметом живе.

– Та ні, не знаємо такого.

– Мусите знати, бо голови постинаю вам.

Всеньке птаство позліталось на раду. Лишень однієї птахи не було, саме тієї, котра має таке перо, що як запалити його, то де б та птаха не була в тій хвилі, а мусить прилетіти до свого пера. Запалив старець оте перо, і прилетіла птиця та й запитує у свого пана:

– Чому ти мене кликав?

– Чи відаєш ти такого чоловіка, старшого брата оцього парубка, того, що Іван Білий, під білим наметом живе?

– Як тут не відати? Я щойно від нього.

Сказав тоді старець:

– Слухайте ж, мої слуги! Візьміть сього чоловіка та занесіть туди.

А птахи й відказують:

– Приготуй же п’ятдесят бочок м’яса і п’ятдесят бочок меду, набий дичини, то ми його і доставимо до того місця.

Приготував старець то все, сів царевич зі своїм спорядженням на килимок, птахи підняли свою ношу та й полетіли. Всю дорогу кидав царевич шматки м’яса для птиць, а вони його все питали:

– Чи видно вже землю?

– Не видно.

Ще вище здіймалися вони і питали:

– Чи видно землю?

Наприкінці піднесли його так високо, що аж волосся на голові загорялося, і знов спитали:

– Глянь назад і наперед: чи видко вже землю?

Він розглянувся довкола і відповів їм:

– І ззаду вода, і спереду вода.

Що вони закричать, то він їм кидає шматки м’яса, і так без кінця, викидав геть усе, що мав. Наостаток, коли вони знов закричали, відрізав шмат м’яса зі своєї ноги і кинув їм.

Впустили вони його долі і говорять:

– Що ти кинув нам під кінець таке солодке?

Він злякався і не відповідає. А вони наполягають:

– Скажи, не бійся.

Признався він:

– Та я зі свого стегна вам відрізав м’ясця і кинув.

Плюнули вони йому тоді на рану, і загоїлася вона. Дивиться царевич – і спереду себе, і ззаду – стоїть він на острові, а на ньому білий кінь, хорт і сокіл. Нагадав він собі, як зяті вчили його свого лицарства. Перекинувся він вітром і схопив свого коня, понісся високо та впустив коня на березі, впав кінь і забився. Став плакати царевич, став його водою відливати і відлив-таки, втішився дуже, сів на коня та й поїхав. Прибув до свого брата Івана, котрий спав. А кінь Іванів, кінь богатирський, жар їв, хорт зайця поїдав, а сокіл качкою смакував. Одігнав царевич коня отого, свого коня приставив до жару, відігнав сокола і теж приставив свого. Сам ліг собі біля брата свого поспати. Прокинувся брат його Іван Білий і думає собі:

«Що се? Чий би то був кінь, і сокіл, і хорт? Адже мій кінь збоку стоїть, а чужий жар його їсть; мій хорт збоку, а чужий зайця їсть; мій сокіл збоку, а чужий качку їсть».

Подивився на свою постіль: лежить на ній якийсь прибулець. Від обурення схопив Іван Білий свій меч-самосіч і хотів спершу тому чоловікові голову відрубати, але ж роздумав собі: «Щось тут не так: коли б він був лихий чоловік, то відрубав би мені сплячому голову; значить, добрий то чоловік».

Став будити його:

– Встань, чоловіче. Для чого ти до мене зайшов?

Прокинувся царевич і відізвався:

– Я твій брат молодший, а ти мій брат старший, Іван Білий.

– Так, я Іван Білий.

Привіталися вони, як годиться, стали пити й гуляти. Аж тут приходить до Івана Білого лист: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на битву».

– Зараз іду, – відповів той.

Пішов Іван Білий під міст, став гострити свій меч-самосіч. І просить його брат-царевич, згадавши про свою непробивну сорочку:

– Давай, брате, піду я за тебе на ту битву. Подивишся, чи гідний я тобі брат.

– Куди, братику! Той змій з трьома головами посіче тебе на дрібен мак.

Тоді порадив йому брат:

– Ти, брате, всіх рубай, окрім того триголового змія. Його не руш.

Пішов царевич на бій і став рубати зміям голови, порубав геть усе військо, аж сам тяжко здивувався:

– Скільки ж я тисяч поклав?

Наліг на свого богатирського коня та й понісся.

А триголовий змій мчиться за ним, та тільки ніяк не наздожене, гора розступилася перед царевичем і сховала його від змія.

Повернувся молодець до свого брата і каже:

– Порубав усіх.

Аж через три дні знову приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на баталію!» Пішов Іван Білий гострити свій меч-самосіч, і знову просить його царевич:

– Давай, брате, піду я замість тебе на битву.

– Та ні, братику, отой змій з шістьма головами тебе точно порубає на сей раз.

– Що б ти, брате, не казав, а все ж піду.

І знову попросив Іван Білий, щоби не чіпав змія з шістьма головами.

І пішов царевич на битву, став рубати зміям голови, порубав дощенту геть усе військо. І знову здивувався сам собі:

– Скільки ж тисяч я порубав?

Тоді наліг на свого богатирського коня та й понісся, знову гора розступилася перед ним і сховала. Повернувся до свого брата живий-здоровий і каже:

– Всіх порубав.

І знову через три дні приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко, виходь на битву».

Взяв Іван Білий свій меч-самосіч і пішов під міст гострити, і гострив зо три доби. А царевич знову своє:

– Давай, брате, я піду на герць.

– Та що ти, братику, єсть тут такий змій із дванадцятьма головами, він же тебе посіче на дрібен мак.

– Та вже якось буде. Не ликом шитий.

Пішов, вийняв свій меч-самосіч і як махне на два боки! Наче косою підтяте, падає військо зміїне направо і наліво, падає, як у покоси трава. Сиплються голови зміїні, наче пісок на берег. Всіх вирубав, залишився лишень єдиний змій, отой, що з дванадцятьма головами. І думає собі царевич: «Скільки тисяч порубав, то невже не подолаю і цього, єдиного? Помагай мені, Боже милостивий».

Наліг на свого богатирського коня і ринув за тим змієм! Змій утікає щодуху, царевич за ним, жене і не наздожене. Пригнались вони разом під гору велику, розступилася та гора, і скочив змій усередину її. А царевич ніяк не зумів стримати свого коня богатирського, і теж занесло його в нутро тої гори, а вона зійшлася назад і щільно перекрила усі виходи.

Як втішиться тут усе гаддя, котре жило в тій горі!

– А, попався, проклятий сину, що хотів нас усіх порубати! Ось тепер ми вже тебе, напевно, вб’єм, та ось кари відповідної тобі ще треба намислити. Наразі лізь до нашої сестри, спочивай і потерпай за свою шкуру трикляту.

А в тих горах була світлиця велика. В ній рідна сестра отих трьох головних зміїв сорочки шила своїм братам. Поліз туди царевич, щоб трохи спочити після битви. Привіталися вони зі зміївною, і питає вона його:

– За чим ти сюди приїхав?

– Мене сюди мій кінь заніс.

Здивувалася тій відповіді зміївна, а по хвилі каже:

– Як візьмеш мене за жінку, то мої брати не вб’ють тебе, а як ні – то таки вб’ють.

– Та чого, візьму.

І заприсягся, що візьме.

Аж тут викликає його змій:

– Ану, дмухни на тік, будемо молотити!

– Твій дім, твоя воля, дми ти.

– Дми, вражий сину, бо уб’ю тебе.

Царевич дмухнув – і посріблився тік, змій дмухнув – помідився; стали вони битися, і вбив царевич змія. Аж тут другий змій одізвався:

– Лізь битися! Але поперед тим дмухни на тік!

– Дми ти.

– Дми, вражий сину, бо уб’ю тебе.

– Твій дім, твоя воля, дми ти.

– Дми, царевичу! Я вб’ю тебе.

Царевич дмухнув, помідивши, змій дмухнув, посрібливши, стали битися. І ніяк не вдавалося царевичу побороти змія. Аж згадав собі він, що зміївна дала йому два ножі булатних, і як вдарить отими ножами змія під серце! Убив на місці. Поліз у світлицю спочивати, і питає зміївна:

– А що, убив?

– Убив.

Почав царевич гарячково шукати вихід по всіх коморах і дірках – як би йому вибратися відтіль на волю. А зміївна йому говорить:

– Всюди ходи, тільки не йди в ту комору, що золотою печаткою мічена.

Але він таки не втерпів, закортіло і туди зиркнути. І бачить царевич – висить там рідний батько зміївни, підвішений за залізний гак ребром, а під ним горить вогонь великий, а на тому вогні казан смоли кипить. І мовить змій:

– Прийми он ту смолу. Зніми мене з гака.

Царевич запитав:

– А ти не будеш битися?

– Не буду.

Уволив його волю царевич. А тоді змій накинувся на нього:

– За віщо ти синів моїх побив? Тепер я тебе за те у смолу вкину. Пішли на герць!

Вийшли вони з комори, а зміївна прошептала царевичу на вухо:

– А що я тобі говорила, щоб ти не йшов туди?

– Як же мені його вбити?

– Його не вдасться нікому вбити, бо він весь кам’яний.

Зажурився царевич. Вона тоді говорить:

– Дам я тобі такого піску, що як одне лиш зерно попаде в око, то осліпне око.

Аж тут кричить змій:

– Іди битися!

Пішов царевич, стали битися. Наприкінці як жбурне царевич отим піском змію межи очі! Змій і здох.

Повернувся царевич до свого брата Івана Білого:

– Здоров, брате старший мій!

– Здоров!

Стали на радощах пити й гуляти.

– А тепер нумо, брате, і женитися. Вже пора нам двом.

– Нумо.

Поїхав менший брат невідомо куди і привозить згодом до Івана Білого свою жінку. Сподобалась вельми старшому брату обраниця царевича. Стали пити й гуляти. Коли це менший брат говорить старшому:

– Візьми собі, брате, мою жінку. Лишаю її тобі. Сам же поїду шукати для себе Семикрасу.

Охоче згодився на таке старший брат. А царевич поїхав по свою зміївну Семикрасу, віднайшов її, повернулись вони разом додому, стали пити й гуляти, й матір поминати, як говориться: «Богу нашому слава во віки віків, амінь».