Переможець зміїв (українська народна казка)

Був один король, мав три доньки. Прийшла жебруща баба до нього, щоб їй дарував хліб. Найстарша донька винесла їй дарунок, гроші. А та баба каже королеві:

– Та найстарша донька буде мати без мужа дитину.

Король на те усердився і казав бабу замкнути, а панну доньку казав всадити до покою і дати їй дванадцять дівок, щоб її пильнували, аби не виходила ніде.

Тим часом у одного з міністрів був бал, на котрий прийшли також ті дівки, що були коло панни королівни на варті. Як вони віддалилися на бал, тоді прибіг один з міністрів і щось собі з королівною поговорили. Він вийшов од неї на бал, а дівки поприходили з балу на варту.

І так у кілька місяців дивиться королева-мама свою доньку, що вона така повна зробилася, що її сукні не обстають. Казала вона кравцеві, щоб їй інші сукні поробити. А знов у кілька місяців дивиться, що її сукні не обстають, і зобачила тоді, що донька її при надії, вагітна.

Сказала матка королеві. А король казав зараз видрукувати книжку і цілому світу оголосити, щоб його доньку, котру виправляє в світ, не важився ніхто ані одної ночі переночувати, бо мав би за то великий штраф.

Так вона ходила, просилася на ніч, але ніхто не хотів переночувати. Вона старалася, щоб принаймні під вечір могла бути близько села, щоб могла хоч під стріхою якою або оденком (стогом) ніч переночувати. Але вже коли приходив час до пологу, вона просилася в жінки одної, щоб та її прийняла, бо є при надії. А та жінка каже:

– Ідіте до старого ксьондза в селі, то він вас переночує.

Так же вона пішла до ксьондза і каже йому свою біду. А ксьондз каже:

– Добре, я переночую.

Так розказав дати їй осібний покій, вона там собі була і злягла. Чує дівка, наймичка ксьондза, що там плаче дитина в тім покою, де ночує подорожна. Так ксьондз тоді зібрався, взяв паличку в руку, книжку під пахву і пішов до баби (акушерки). Запукав у вікно. Баба схопилася, зібралася і пішла за ксьондзом; та й дитину відобрала від тої королівни, сина.

На другий день до хресту. Так баба вибирала ім’я для тої дитини.

Ксьондз дивиться в календар, яке свято тої днини. А там написано, щоб інакше ім’я не надати, лишень Василь-царевич, і на те ім’я охрестив хлопця. Ксьондз той тримав тую невісту з дитиною тринадцять неділь. А той хлопець такі збитки робив, що вже ніц не вистачило, ані крісла, ані каналів, що де сяде, там під ним уломиться. Той хлопець каже до своєї мами:

– Чому не йдемо від ксьондза далі? Нам дід казав, ніде ніч не переночувати, а ми сидимо тут вже тринадцять неділь.

Нім пустилися в дорогу, пішла вона з дитиною до церкви до виводу. А хлопець, та дитина, куди йшов, де ступав у церкві, то камінні плити під його ногами попукали. З церкви забралася матка з дитиною, і пішли в дорогу. І де прийдуть до якого міста, то каса королівська була для неї всюди створена (бо король, як її виправив з дому, такий розказ до кас видав касирам). Вона набрала собі грошей, купила, що потрібно, і пішла далі. Спішать з міста, бо треба в дорогу, аби прийти до села на ніч.

Вона йде, а її син-царевич одного разу каже:

– Що так спішиш, мамо? Ти не знаєш, що ми будемо ночувати під мостом на дорозі, бо я хочу свого коня відобрати?

Так вони пішли під міст, полягали і лежать. Чують же здаля, так, може, з милю, з дві, їде Гриць Зелізняк. Хлопець каже:

– Чуєш, мамо, же їде, то я мушу від нього коня взяти.

А мама каже:

– Де ти годен від нього такого сильного коня відобрати, коли під ним аж земля дуднить.

Зелізняк приїхав ближче мосту, кінь йому спотикнувся, і він коня питається:

– Чи ти на мене яку неславу причуваєш, що спотикнувся? – І він, Зелізняк, сам до себе каже: –

Є в світі Василь-царевич, допіру має рік, дванадцять місяців. Іще він молод, молода трава, а тут ані ворон кості його не занесе.

А втім одзивається Василь-царевич з-під моста:

– Не дивися, що я молод, молода трава, що ворон кості тут не занесе, а як добрий хлопець, то сам по світі ходить.

Так Зелізняк до царевича каже:

– Чи будемо розходитися, чи будемо битися?

А царевич відповідає:

– Не на тоє я з тобою зійшовся, щоб розходився, але на тоє, щоб з тобою бився.

Зелізняк каже:

– Но, бий же мене.

А царевич каже:

– Якже, ти маєш мене вперед бити, не я тебе.

І ударив пікою царевича, аж піка надвоє переломилася. А царевич на тоє каже: що його блоха укусила.

І каже до Зелізняка:

– Тримайся моцно, бо я як ударю, би-с не злетів з коня.

Він же його як ударив тим кавалком піки, так Зелізняк на дванадцять сажень з коня злетів. Потому взяв його ще під пахву і як кинув з моста, так Зелізняк по шию в землю забився, і там його лишив. Так сів, узяв маму на коня і поїхав.

Їдуть через один ліс. Надибають у тім лісі двір. Доїжджають до того двора, і йому кінь спотикнувся також. Каже:

– Коню, чи ж я тобі тяжкий, чи ж мама тяжка?

А кінь на то відповідає і каже:

– Ти мені не тяжкий, ані твоя мама, але твоя мама буде тобі тяжка.

А він, царевич, на тоє злостився, і як витяг нагайку, як ударив коня, аж до кості дорубав тою нагайкою. Вони приїхали до того двора, так каже до мами:

– Є там що їсти і пити, але нема кому зварити.

Мама каже:

– Я сама зварю, коби було що.

А він потому не хотів, аби мама сама варила, і поїхав до міста шукати собі слуги. Але ж було далеко від того лісу до міста, їздив цілий день, не міг найти міста і вернувся додому. А той Зелізняк видобувся з землі і приходить до свого двора. Але слухає, що Василь-царевич їде до його дому, і каже ховатися, щоб його сховала мама царевича. Так він, царевич, приїхав і пообідав, а по обіді пішов на шпацир (на прогулянку). Зелізняк виходить до його мами і каже:

– Коби-с могла свого сина стратити, я би-м з тобою оженився.

Мама каже:

– Як я можу його стратити, коли він є дуже сильний.

Він каже:

– В однім місті є змія, що собою воду залягла. Якби він ту змію звоював, то він би іще раз приїхав додому. А може, не звоює, то його змія заїсть.

Василь-царевич приходить додому і застав свою маму в ліжку, що слаба лежить. Він питається мами:

– Що ти такого?

А вона каже:

– Я дуже слаба, не знаю, чи з того вийду. Але іще би-м вийшла, коби-с ту змію звоював і з неї печінку мені привіз. Я би-то з’їла, може, би-м подужала.

Він, царевич, сів на коня і поїхав.

Приїжджає там, де та змія є. Там сидить королева донька у повозі, що її має та змія їсти. Приїжджає він до неї і питається:

– Що ти тут робиш?

Вона йому каже:

– Ти утікай, бо ще і тебе з’їсть.

А він каже:

– Не бійся, може, я ще і тебе вирятую.

Але дивиться – летить змія, прилітає до брички і каже:

– Нема так, як у короля, бо є що з’їсти, випити і закусити.

А Василь відповідає їй на то:

– Уважай, аби-с закускою не удавилася.

Вона, змія, зараз скочила вбік від брички, каже:

– Нема тут такого, аби мене поборов. Є тільки в світі Василь-царевич, котрому тепер півтора року. Але він ще молод, молода трава. А втім тут ворон кості його не занесе.

Він каже:

– Не дивися, що молод, молода трава. Як добрий хлопець, сам по світі ходить.

Так змія каже:

– Но, то ходи на залізний тік зо мною поборотися.

Приходять обидва на залізний тік, і каже змія до царевича, аби кидав нею до землі. А він каже:

– Кидай ти мною, бо я тобі перешкодив, бо ти би-с панну королівну з’їла і знов би-с була воду залягла.

Та й змія вхопила Василя-царевича і кинула ним до землі так міцно, що царевич застряг в залізнім току по коліна. Він як схопив змію, як кинув нею, аж вона застрягла в тім залізнім току по пояс, і зняв, зірвав їй шість голов (бо вона мала дванадцять голов). Але вона вирвалася з току, ухопила царевича і кинула ним на залізний тік, аж царевич по пояс застряг. А він виліз із току, схопив змію і кинув нею, що застрягла по шию. І здіймив їй, зірвав ще других шість голів. Розпоров її і витяг з неї печінку. Взяв собі в хустину, приходить до брички, де та панна є, і каже до неї.

– Їдь собі тепер спокійно додому, бо змія вже не живе.

Він сів на коня і поїхав собі додому. Дав мамі ту печінку зварити, а сам ліг спати. І спав дванадцять діб. А вона ту печінку зварила і дала Зелізнякові їсти. А Зелізняк як її з’їв, та й каже:

– О, вже я тепер трохи міцний.

Вона йому дає шаблю та й каже:

– На, рубай його, мого сина.

А він каже:

– Та я би-м йому й шкіри не перетяв, а він якби зірвався, то б мене забив.

Потому Зелізняк каже:

– Жеби ще поїхав до другого міста, а там є змія моцніша від тої, котру він забив.

Царевич рано встає, а мама знов у ліжку стогне. Син питається:

– А що, не помогла мамі та печінка?

Вона відповідає:

– Ні, але поїдь до другого міста, там є також змія. А якби-с міг її забити і печінку привезти, то я би-м від неї була здорова.

Так він сів на коня та й поїхав. Приїжджає, а там є другого короля донька в бричці, що її має змія з’їсти. І питається королівни:

– Що ти тут робиш?

А королівна каже:

– Мене має змія з’їсти.

Так він уп’яв свого коня коло брички, а сам вліз до брички та й сів коло королівни. Він дуже здрімався і каже до королівни:

– На тобі шпильку. Як я засну, а змія надлетить, жеби-с мене тою шпилькою уколола, то я збуджуся.

І заснув. По часі дивиться панна, аж тут летить змія. Вона будить його, але жалує колоти шпилькою.

Але дивиться, а змія вже близько. Тоді вона його уколола, а він пробудився. Змія прилетіла дуже близько і каже:

– Нема то, як у короля, є що їсти, пити і в чим закусити.

А царевич відповідає:

– Уважай, щоб ти закускою не удавилася.

А змія каже:

– Нема тут такого, щоб зо мною поборовся. Є в світі Василь-царевич, але ще молод, молода трава, а втім тут ворон кості його не занесе.

А царевич каже:

– Не дивися, що я молод, молода трава. Як добрий хлопець, сам по світі ходить.

А змія каже:

– Ходи зо мною на мідний тік боротися.

Він дав тій панні королівні ножика та й каже:

– Дивися на мого коня. Як буде з храпів кров текти, щоб ти вузду відрізала. Най тоді кінь їде в світ, бо я вже жити не буду.

Так приходять вони на мідний тік, і каже змія:

– Кидай же тепер мною.

А царевич каже:

– Кидай вперед мною, ти багато води пустила до міста; бо ти би-с була королівну з’їла і знов воду залягла.

Схопила змія царевича та й кинула ним по пояс у мідний тік. А він зірвався з мідного току, кинув нею, а вона лишень застрягла по коліна. Та й він зірвав їй шість голів. Так вона злапала його і як ним кинула, що застряг у тік по пахви. Каже до змії:

– Бійся Бога, дай мені відпочити, бо наші діди і прадіди, як воювали, один другому позволяли відпочивати.

А вона каже:

– Відпочивай або не відпочивай, а ти мусиш своєю головою тут наложити.

Виліз він з мідяного току і кинув змії черевик аж до брички, але так сильно, що той черевик бричку поламав, а королівна проте міцно спить. Схопив він змію і кинув, що вона застрягла по пояс. І зірвав їй знов шість голів. Вона вихопилася з току, злапала його і ним кинула у тік, що знов застряг по пахви. І знов він проситься, аби йому дала відпочити. Він виліз і кинув другий черевик до брички, що аж ту королівну збудив. Вона дивиться, що коневі з храпів кров іде, та й вузду ножиком відрізала і коня нагнала. А кінь прилітає там, де царевич зі змією б’ється. Кінь як злапав змію, так зірвав їй дванадцять голів, замало ще і царевичеві не зірвав. А царевич забрав печінку зі змії і пішов до корчми.

А та панна йде і здибає міністра. Міністр каже до неї:

– Де ти йдеш?

А вона каже:

– Я вже йду додому, бо там якийсь подорожній змію забив.

А він каже:

– Вернися зо мною і покажи мені, де та змія є забита.

Так вона його приводить до тої брички поламаної та й каже:

– Тут вони боролися.

А міністр взяв ту кров, що коневі з храпів текла, і нею умастився. І каже до панни:

– Присягни передо мною, що ніхто ту змію не убив, лише я.

Та й вона мусила присягнути, що не буде казати. Міністр приходить з тою панною до палаців. Там зараз король зобачив і урадовався, що веде живу панну, питається:

– Хто її вирятував?

А вона каже, що міністр надійшов тоді, як змія бігла їсти, то й її забив. Тоді зараз король казав музик спровадити, аби тішилися, балювали.

А той Василь-царевич в корчмі і питається корчмаря:

– Що то, – каже, – є, що так весело в королівськім палаці?

А корчмар каже:

– Це тому, що міністр один вирятував доньку королеву від змії.

А царевич:

– Може би, і я там міг подивитися.

А корчмар каже:

– Ой-ой, чому ні?

Так царевич приходить до королівського двора, і його та панна сама зобачила, що він її вирятував від смерті. Та й зараз побігла до свого тата, до короля, та й каже йому:

– Я мусила фальшиво присягати перед міністром, бо хотів мене забити. То не він, але Василь-царевич вирятував мене.

Так зараз Василя-царевича казав король запросити і угостити, а міністра питається, чи він не мав знаку тої змії, що він її забив. А міністр каже, що там, на місці, де забита змія, є ще кров. Так король взяв свої гості, міністрів, Василя-царевича, і йдуть на то місце, де є змія убита. Приходить міністр до брички та й каже:

– Я її тутка убив.

А царевич питається:

– А де ж та печінка з неї?

Міністр каже, що пси порозтягали. А царевич каже:

– Ходи, я тобі покажу, що ще не розтягнули.

І показує їм ту печінку в хустині, і голови показує позривані на землі. І просить Василь-царевич короля, аби позволив міністрові за брехню раз щигля в ніс дати. А король каже:

– Добре.

Василь-царевич як дав йому щигля в ніс, то ніхто не видів, де його кості розлетілися. Повернув король з гістьми до свого палацу. Василь-царевич просив короля, щоб йому дав дванадцять буханців хліба і дванадцять кварт горівки. Він увесь хліб з’їв і горівку випив, сів на коня і поїхав додому. Але королівна дала йому половину свого перстеня, а він їй дав свій сигнет (перстень з печаткою) і казав до неї:

– Дивися на той сигнет. Як я буду жити, то той буде чимраз ясніший, а як умру, то він буде чорний, як з рогу.

Як приїхав додому, так зараз дав печінку мамі зварити, а сам ліг спати і знов дванадцять діб спав.

А мама ту печінку зварила і дала Зелізнякові їсти. Так він, як її з’їв, каже:

– Я тепер його вже заб’ю.

А вона, мама, дає йому шаблю і каже:

– На, рубай!

А він каже:

– Нащо я маю його сплячого рубати, коли я його і так зарубаю, як будемо з собою говорити.

А царевич як устав, так дивиться на свою шаблю та й каже до шаблі:

– Будем тепер уже прощатися.

Зелізняк приходить до нього і каже:

– Як ся маєш, брате?

А він відповідає:

– Що ж тобі питати, як я ся маю, ти йди питайся мами.

А Зелізняк каже:

– Я тепер маю тебе зарубати.

А він каже:

– Який же ти дурень, що ти кажеш, що маєш мене зарубати! Ото іди в ліс, вирубай дуба, вибий на нім золоті літери, що тут лежить той, хто зміїв звоював і світ очистив, що тепер вода є вільно людям.

Зелізняк пішов, дуба вирубав та й золоті літери вибив. Викопав яму, гріб вимурував Василеві-царевичу. І прийшов царевич на свій гріб, і там Зелізняк Василеві-царевичеві стяв голову, закопав його до гробу і того дуба там поставив.

А королівна мала двоє дітей від Василя-царевича, обидва хлопці. Так вони ходили до школи, і кождий школяр прозивав їх, що вони бенькарти, безбатченки. Але вони, проте, добре училися. І вже взяли то до розуму, що те неладне, що їх прозивають, і як котрого злапають, то виривають або руку, або ногу. А їх тати ідуть до діда скаржитися. Дід, король, ганьбив їх обидвох за то, що вони суть такі збиточні. А вони обзиваються до свого діда:

– А де наш тато?

Мама тоді глянула на сигнет, що він уже чорний, і сказала:

– Ваш тато не живе.

Але дітям-близнятам не було більше, лишень по чотири місяці. Один називався Ясь, а другий Антось. Ясь – старший та й каже до Антося:

– Ходімо в світ тата шукати.

Та й ідуть вони лісом, і каже Ясь:

– Що з того, що ми йдем, а нас можуть якісь збої забити.

Приходять вони до скали і кажуть:

– Тут будемо пробувати, які ми замоцні.

Ясь як ударив скалу ногою, так скала ціла розлетілася на мак, що так було на тім місці рівно, як на підлозі. Антось приходить до другої скали, взяв її на мізинний палець і кинув так далеко, що не було видіти, де вона упала. І кажуть:

– Тепер знаємо, які ми сильні, та й не боїмося.

Ідуть далі лісом і надибали той дуб на гробі їх тата. Читає Ясь і каже до Антося:

– Тут є наш тато в тім гробі похований, но, добуваймо.

Відкопали. Бере тіло Ясь, Антось голову. Приложив голову до тіла і каже:

– Який наш тато був файний!

Ясь каже:

– Коби могли-смо так зробити, щоб наш тато був живий.

А Антось каже:

– Чому ні?

Та й копають у гробі другу яму вбік; посідали там оба в тій ямі, а тата вложили в гріб. Надлітає орел із своїми дітьми. Влетів до гробу і дзьобає татові очі. А Ясьо заскочив та й дітей, орлят, полапав, а старий орел утік. Літає він і плаче за своїми дітьми. А Ясь каже:

– Не плач, а принеси такої води, щоб наш тато ожив, а ми тобі твої діти віддамо.

Орел каже:

– Добре, я принесу.

Ясьо мав флящину від атраменту (чорнила). Антось также. Орел злетів до них, вони причепили флящинки йому до крил, а він полетів по воду, по живущу і по цілющу. Та й приносить їм тої води. Антось взяв одне орлятко і роздер надвоє. Взяв воду цілющу, полив, та й воно зцілилося докупи; та й ще дав йому живущої води напитися, та й воно ожило і полетіло. Ясь і Антось виносять тата з гробу на плац. Ясь взяв голову татову, приложив до тіла і помастив тою цілющою водою. Голова зрослася з тілом. Потому дали татові води живущої напитися, та й тато ожив. Каже Ясь до тата:

– Чи ми не маємо тут якої родини?

А тато каже:

– Маєте тутка бабу.

А Ясь питається:

– Де вона сидить?

Тато каже:

– Тут недалеко, в тім дому.

Ідуть вони на подвір’я, але Зелізняк учув, що Василь-царевич іде. Та й каже до жінки:

– Іде царевич, твій син.

А вона каже до Зелізняка:

– Чи ти його не вбив на смерть?

– Я його вбив.

– То забий його ще раз, як прийде до хати.

А Зелізняк каже, що пан Біг два рази не карав, лише раз:

– Дам йому кавалок хліба і пару грейцарів на дорогу, та най собі йде.

Приходять діти, звіталися з дідом і з бабою і посідали собі. Ясь і Антось кажуть до діда:

– Ходіть з нами до городу. Який маєте город, чи такий файний, як наш?

Ходять по городі, а Ясь каже:

– Наш кращий.

Антось каже до діда:

– Ставай мені на долоню, – та й положив долоню на землю, – чи ви дуже тяжкі.

А дід каже:

– Якби-м тобі став, то би-м тобі руку зломив.

Антось каже:

– Ставайте поволі.

Як йому дід став на руку, як його підніс, як кинув ним угору, то летів дві години догори, а дві години згори. Ясь дивиться, що дід летить згори, побіг і як ударив його в плечі рукою, так кості діда розсипалися на дрібний мак. Так обидва приходять до хати і сваряться.

Каже баба:

– Що ви сваритеся?

Ясь каже бабці все то, що в городі діялося і що сварилися за діда, бо один кинув його вгору, а другий ударив, аж кості розсипалися. А бабка як то учула, засмутилася. Царевич каже до Яся:

– Іди, вирви мені дуба з коренем, а ти, Антосю, копай яму в хаті.

Як приніс Ясь дуба, так закопали того дуба в яму і бабу прип’яли ланцюгами до дуба. Дали бабі в’язку соломи і бочку води, а другу бочку порожню, і каже син:

– Як з’їж ту в’язку соломи, вип’єш бочку води, а порожню бочку наплачеш повну сліз, тоді до тебе вернуся.