Жила в одному лісі стара лисиця. Кажуть, що всі руді хитрі й підступні, а ця була така довірлива та дурненька, що її зовсім ніхто не боявся. До того ж лисичці завжди не щастило.
Якось блукала голодна лісом і зустріла зайця.
– Я тебе з’їм, – каже руда.
– Ні, не зможеш! – упевнено заперечив заєць.
– Чому це?
– Бо не наздоженеш! – хмикнув куцохвостий і шмигнув у кущі.
Лиска за ним. Та куди там! Ледве очі колючками не повиколювала.
Пішла бідолашна далі. Бачить – пташка сидить біля дерева.
– Куріпко-куріпко, а я тебе зараз з’їм!
– Мене?! – засміялася перната.
– Чого ти регочеш? – здивувалася лисиця.
– Бо не з’їси.
– Це ще чому? – ніяк не второпає руда.
– Бо літати не вмієш! – промовила куріпка, махнула крильми та сіла на гілку.
Облизнулася стара, та нічого не вдієш. А їсти ж так хочеться! Коли бачить: каченята на лужечку біля річки пасуться. «Оце пощастило!» – подумала лиска та швидше до них.
– Ага, спіймалися! Зараз я вас усіх з’їм!
Каченятка злякалися, до матері скоріш побігли, кахкають.
– Невже з’їси? – питає перната.
– Авжеж!
А мудра качка зітхнула й каже:
– І що то за лисиця, що таких замурзаних каченят їстиме? От колись були лисиці! Поженуть спочатку качок на річку, викупають, а тоді вже їдять.
«А хіба ж я дурніша?» – подумала руда. Взяла різку й погнала каченят до річки. А малим того і треба! Пострибали у воду та якнайшвидше попливли до протилежного берега. Лисичка ж тільки їхні хвости й бачила.
Ось така невдаха була. Все думала, що хитріших за неї немає. Та знайшлися!