Про царенка Івана і чортову дочку (українська народна казка)

***

Про царенка Івана і чортову дочку (українська народна казка)

Були собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і Бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина, – не дає Бог.

От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли його коні в болоті. Вже він і так, і сяк з ними тягався – нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:

– А чи даси, – каже, – що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.

– Що ж, – каже цар, – в мене є найлюбішого і наймилішого – жінка?

– Ні, – каже, – не жінка. Я жінку не хочу!

– Так, може, хату тобі подарувать?

– Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти, – каже, – його не знаєш, що воно в тебе є.

– Ну, – каже цар, – коли і я не знаю його – бери.

– Та ще, – каже чорт, – мені не зараз його віддай, а тільки через десять років.

– Та, добре вже, добре – чом!

А того не знає, що Бог йому сина дав.

– Так запиши ж, – каже чорт, – своєю кров’ю, що ти мені даєш.

– Як же я, – каже цар, – запишу тобі?

– А от як! – каже. – Візьми та вріж мізинного пальця, то й запишеш!

От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…

– Їдь же, – каже, – тепер додому!

Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі:

– Сину мій, – каже, – орле мій, не мій же тепер ти!

– Чом же він не твій син? – питає цариця. – Хвалити Бога, – каже, – що діждали! Як мій син, так і твій!

– Ні, не мій він і не твій, – каже цар. – Я вже його чортові віддав і записав.

От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:

– Я ще, – каже, – буду просить і молить Бога, Може, ще і одмолю його.

– Ні, – каже цар, – не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.

От тоді цариця бачить, що отаке, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.

А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по літах, а по часах, як з води йде. За п’ять років так виріс – зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.

І каже тоді своєму батькові цареві:

– Поставте, – каже, – мені хату особливе. Я буду там жить і Богові молиться, щоб звільнив мене Бог, бо я вже, – каже, – і сам знаю, що я не ваш.

Цар і цариця плачуть:

– Боже наш, – кажуть, – Боже, що ми наробили! Але хоч не йди від нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться – надивимось за чотири роки.

– Ні, – каже, аж розсердився, – коли вже ви так наробили, так збудуйте мені хату!

Так що цар мусив збудувати. І вже як збудував – усе він, син той, там, усе там: усе читає і Богу молиться, а до батька і до матері і не здумає піти.

Прийдуть іноді ті, плачучи:

– Ти б, – кажуть, – хоч би коли-небудь до нас навідався.

– Ні, – каже, – заразом, – каже, – прийду!

От він там живе, читає і Богу молиться, а тим часом і літа вийшли…

Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя.

– А де ти, – каже, – свого сина дів? Віддай, що подарував!

І стріху йому дере.

– Та одчепись, – каже, – чорте, у мене нема сина!

Чорт розсердився, налітає і хату валяє:

– Віддай, – кричить, – що подарував!

А до сина не йде.

От цар бачить тоді, що треба, мовляв, – іде до сина і гірко плаче:

– Іди вже, – каже, – сину, бо чорт і хату мені валя.

– Добре, – каже син, – піду. Спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду.

І почав одягатися. А тут чорт і прилетів.

– А що ж, – каже, – чи буде він іти, чи ні?

– Куди ж йому іти? – питає цар і гірко плаче. – Він сам, – каже, – прийде.

– А просто в пекло нехай іде, – каже чорт.

От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.

– Коли ж, мій сину, ти вернешся? – питає цариця, вбивається.

– Не питайте. – Тільки і сказав.

– Краще б, – каже та, – було мені тебе закопати!

От і пішов той син, пішов, усе йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.

– Добридень вам, – каже, – бабуню!

– Здоров, – каже, – сину! Куди тебе Бог несе?

– А куди, – каже, – мене Бог несе? В лиху годину!

– Ні, сину, то не в лиху годину.

– А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.

– Пораджу, сину! Я це вже давно знаю, що тобі буде. Іди, – каже, – сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ рокитника над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.

– Послухаю, – каже, – бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!

– От ти візьмеш, – каже дальше та бабуся, – та і сядеш під тим кущем і сидітимеш, поки що не прилетить. Там, – каже, – прилетять попереду дві дівиці купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побачиш, що вона тобі буде казати та тобі радити! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже, – то, може, вона тебе визволить.

– Добре, бабусю, – каже той, – усе зроблю, як кажете. – І прощається з нею.

От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ рокитника над водою, як бабуся казала.

– Це ж він, – каже, – той кущ, що вона казала. Це ж він!

І взяв і сів та й сидить.

Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:

– Ходімо, – кажуть, – сестро, разом!

– Не з вами, – каже, – прийшла, не з вами і піду!

От ті взяли та й полетіли собі, а той і думає: «Коли б же мені вкрасти оту одежу і ті крильця». (А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.) А далі і думає: «Що б то я і за молодець був, щоб не вкрав!» І як задивилась та, взяв та й вкрав, та й сидить мовчки.

Викупалась і вона, вилазить з води. Коли дивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.

А далі й говорить:

– Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий, – каже, – то будеш за батька. Як не дуже старий будеш за брата, а як молодий – будеш за рідного чоловіка!

– Я, – каже, – взяв!

– Та кинь же! – каже.

– А ти ж мені слово справдиш?

– А справджу, тільки хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?

– Я хочу тільки за чоловіка! – одказує він. (Сподобалась, бо дуже гарна була).

– Ну, будь же мені за чоловіка.

І він кинув її одежу, а крильця собі залишив.

– Чом же ти, – каже, – крилець мені не кинув?

– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він. – Ти хочеш мене обдурити.

– Ні, я тебе не обдурю!

– Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи обдуриш, чи ні, а тоді і крильця віддам.

От вона вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:

– Куди ж ти, – каже, – ідеш?

– Та іду! Хто його зна, – каже, – куди, хто його зна й чого.

– Та може-таки, – питає, – знаєш куди?

– Та так і так. До чорта, – каже, – іду в пекло.

– О, – каже, – знаю ж, до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.

– Та порадь же мені, куди мені іти.

– Добре, дай же мені попереду крильця!

Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.

– Ні, – каже, – попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді віддам.

Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:

– Слухай же, – каже, – тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька урятуєшся. А не будеш слухатись, то нічого не поможе, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька, – каже, – три хати в дворі – моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.

І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.

– А мені, – каже, – дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.

Він віддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.

Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи недовго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.

А вона вже його і вигляда.

– Ну, – каже, – добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки, – каже, – підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.

От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.

– Здоров, – каже, – був!

– Здоров, здоров! А чого ти, – каже, – так довго до мене не приходив?

І, побачивши, що той з правого боку заходить:

– Бач, – каже, – я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш то діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за цю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умитися. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!

Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись. «Як же, – думає, – мені за одну ніч та таку криницю зробить!» І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:

– Іване, – каже, – серце моє кохане! (Іваном його звали). – Чом ти такий смутний, невеселий?

– Як же, – каже, – мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!

– Яку ж він тобі роботу загадав?

– Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і завтра вранці води приніс умитися.

– Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я цю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень, – каже, – та спи. Усе добре буде.

– І все, – каже, – не буде мені спатися, бо знаю, це не зробиться.

– Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.

От він і ліг тоді спать, і чи спить він, чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне – так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм цю загадку:

– Глядіть же, – каже, – мені, щоб отут серед двору криницю за цю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, якої й на світі немає! І щоб вранці принесли мені умиться!

– Добре-добре, – кажуть чорти.

І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.

– От добре, – каже, взяла у них воду. – Прийдете, – каже, – до мене ввечері.

А до його:

– Іване, – каже, – серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько у вікно вигляне.

– Та де там та криниця, коло чого я походжу? – каже той, лежачи.

– Та от, – каже, – і водиця і ще поперед батька вмиєшся.

Встав Іван, виглянув у вікно – справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці – постукує.

Аж і той батько виглянув у кватирку.

– Іди вже, Іване, серце моє кохане, – каже жінка, побачивши батька, – неси воду – батько встав.

Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідом за ним.

Прийшов Іван до батька.

– Добридень, – каже, – вам!

– А що, чи справився?

– Авжеж, справився. От і вода.

– Ну, добре ж, – каже, – лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.

Вертається Іван, а та вже і дома. Знову питає:

– Іване, – каже, – серце моє кохане, а що батько казав?

– А що ж казав? Отак і отак казав…

– Ну, добре ж, – каже, – лягай, а увечері знову підеш.

І як стало вечоріть – «іди!» – каже. Пішов знову Іван. Прийшов.

– Здорові, – каже, – були.

А той:

– Здоров, здоров, – каже. – Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись – ліс.

Той дивиться в вікно – ліс. Може, той, що він через нього йшов.

– Отже, – каже, – гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!

Наказав, аж зажурив того Івана.

– Як же, – каже, – не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.

Приходить Іван до жінки, тяжко зітхає.

– Іване, – каже, – серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?

– Як же, – каже, – мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробить!

– Та я цю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!

І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і не перелічити.

– Глядіть же, – каже, – щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс – щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світу принесли!

– Добре! – кажуть.

– Глядіть же мені!

І пішла у хату.

А ті, як ухопляться: той рубає, той дерево вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.

– Іване, серце моє кохане, вставай, – каже, – та булку неси!

– Та чи вже ж вона є? – питає той.

– Авжеж є! Он, подивись, де був ліс…

Встав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» – думає.

І пішов до батька з булкою.

– А що, – каже, – а чом ти так довго не приходив?

– Якже, – каже, – скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не зробиш.

– Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же, є булка?

– Авжеж зробив! От і вона.

«Ну, – думає чорт, – і це ж неабиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.

– Бо ти, – каже, – певно, натомився – це велике діло!

А велить прийти на другий день увечері.

– Добре, – каже Іван, – прийду.

«Певно, – думає, – таке вже загада, що і зробить не можна!»

– Іване, серце моє кохане, – зустріча жінка, – чого ти такий сумний?

– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.

– Не сумуй, – каже, – я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.

– Тільки, – каже Іванові, – тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.

(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)

Так вони порадились і втекли.

А батько ждав-ждав на другий день ввечері – не йде.

– А чом ти, Іване, – гукає, – не йдеш до мене?

А слина йому:

– Зараз! – каже.

Той підождав, може, до півночі, знову гукає.

– Зараз! – знову йому слина.

І так його поповодила, аж розсердився.

– Підіть, – гукає на других дочок, – та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!

– І вже, – кажуть ті, збігавши, – нема його, нема й її.

«Ну, – думає чорт, аж здивувався, – я, – каже, – хитрий, а це ще хитріший од чорта!»

– Підіть же, – каже, – доженіть їх, то я обох з’їм!

От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться – коли женуться.

– Ой лишенько ж, – каже жінка, – женуться, що ж нам робить?

– А хто його знає, – каже, – що робить!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.

От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.

От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.

– Чи чуєш ти, – питають, – попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

– Бачив, – каже, – як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.

– Еге-ге, – кажуть, – коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!

От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:

– А нікого ж, – питає, – не бачили?

– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, – каже.

– Е, – каже батько, – так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, – каже, – знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.

От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.

– Мабуть же, то вони! – кажуть.

І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться – знову женуться.

– Ох, лишенько ж, – каже, – що його робить?

– Ну, слухай же, – каже, – я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.

От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.

Коли вони і прибігають.

– Дідусю, голубе, – кажуть. – Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?

– Чому не бачив, – каже, – бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.

– Еге-ге ж! – кажуть. – Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!

І вернулись.

А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.

– А що ж, – питає, – догнали?

– Ні, – кажуть, – не догнали.

– А нікого ж не бачили?

– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша! І сторож.

– А не питали ж у його? – каже батько.

– Чом не питали? Питали. Так і так, – каже.

– А то ж, – каже, – він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, – каже до жінки, – стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.

– Як бігти, – каже стара, – то й бігти.

І побігли.

Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

– Ой, – каже, – мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?

– А що нам робить, хто його знає що!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану водою, а ти селехом. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!

І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»

От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, – каже, – заляж на три роки каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.

Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:

– Ну, гляди ж ти мені, – каже, – з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, – каже, – батьків і материн гріх спокутую – на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, – каже, – буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.

От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.

– Ти, – кажуть, – гордий став!

А менша, дядькова, сестра:

– Чом же ти, – каже, – зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче. – Хіба, – каже, – ти мені не брат, або я не така, як другі?

Так він неначе того і не чує.

От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…

Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.

От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).

– Сину, – каже, – то й пора вже тобі женитися.

– Якщо пора, – каже, – то й пора. Шукайте, забув…

Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)

Сталося весілля.

А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!

Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:

– Тьху, – каже, – біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!

І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, – думає, – тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.

Пішла, коли і стрічається з дівчатами.

– А що тут, – питає, – дівчата, чути?

– Та що, – кажуть, – у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.

– Жениться, весілля?

– Еге!

– А де ж вони живуть, ті ваші царі?

– А отам, – кажуть, – і там…

– Спасибі ж вам, – каже, – прощавайте, бо мені ніколи.

І хутенько туди.

Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:

– Чи не можна б, будьте ласкаві, – питає у цариці, – зробить пару голубків і пустить у хату?

– Чом не можна? – кажуть. – Можна.

От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?

– Знаю, – каже голуб.

– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?

– Знаю!

– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?

І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, – каже, – що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обіймає її, цілує…

– Це ж, – каже, – моя жінка! Це ж отака і така!

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)