Були собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і Бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина, – не дає Бог.
От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли його коні в болоті. Вже він і так, і сяк з ними тягався – нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:
– А чи даси, – каже, – що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.
– Що ж, – каже цар, – в мене є найлюбішого і наймилішого – жінка?
– Ні, – каже, – не жінка. Я жінку не хочу!
– Так, може, хату тобі подарувать?
– Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти, – каже, – його не знаєш, що воно в тебе є.
– Ну, – каже цар, – коли і я не знаю його – бери.
– Та ще, – каже чорт, – мені не зараз його віддай, а тільки через десять років.
– Та, добре вже, добре – чом!
А того не знає, що Бог йому сина дав.
– Так запиши ж, – каже чорт, – своєю кров’ю, що ти мені даєш.
– Як же я, – каже цар, – запишу тобі?
– А от як! – каже. – Візьми та вріж мізинного пальця, то й запишеш!
От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…
– Їдь же, – каже, – тепер додому!
Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі:
– Сину мій, – каже, – орле мій, не мій же тепер ти!
– Чом же він не твій син? – питає цариця. – Хвалити Бога, – каже, – що діждали! Як мій син, так і твій!
– Ні, не мій він і не твій, – каже цар. – Я вже його чортові віддав і записав.
От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:
– Я ще, – каже, – буду просить і молить Бога, Може, ще і одмолю його.
– Ні, – каже цар, – не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.
От тоді цариця бачить, що отаке, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.
А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по літах, а по часах, як з води йде. За п’ять років так виріс – зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.
І каже тоді своєму батькові цареві:
– Поставте, – каже, – мені хату особливе. Я буду там жить і Богові молиться, щоб звільнив мене Бог, бо я вже, – каже, – і сам знаю, що я не ваш.
Цар і цариця плачуть:
– Боже наш, – кажуть, – Боже, що ми наробили! Але хоч не йди від нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться – надивимось за чотири роки.
– Ні, – каже, аж розсердився, – коли вже ви так наробили, так збудуйте мені хату!
Так що цар мусив збудувати. І вже як збудував – усе він, син той, там, усе там: усе читає і Богу молиться, а до батька і до матері і не здумає піти.
Прийдуть іноді ті, плачучи:
– Ти б, – кажуть, – хоч би коли-небудь до нас навідався.
– Ні, – каже, – заразом, – каже, – прийду!
От він там живе, читає і Богу молиться, а тим часом і літа вийшли…
Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя.
– А де ти, – каже, – свого сина дів? Віддай, що подарував!
І стріху йому дере.
– Та одчепись, – каже, – чорте, у мене нема сина!
Чорт розсердився, налітає і хату валяє:
– Віддай, – кричить, – що подарував!
А до сина не йде.
От цар бачить тоді, що треба, мовляв, – іде до сина і гірко плаче:
– Іди вже, – каже, – сину, бо чорт і хату мені валя.
– Добре, – каже син, – піду. Спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду.
І почав одягатися. А тут чорт і прилетів.
– А що ж, – каже, – чи буде він іти, чи ні?
– Куди ж йому іти? – питає цар і гірко плаче. – Він сам, – каже, – прийде.
– А просто в пекло нехай іде, – каже чорт.
От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.
– Коли ж, мій сину, ти вернешся? – питає цариця, вбивається.
– Не питайте. – Тільки і сказав.
– Краще б, – каже та, – було мені тебе закопати!
От і пішов той син, пішов, усе йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.
– Добридень вам, – каже, – бабуню!
– Здоров, – каже, – сину! Куди тебе Бог несе?
– А куди, – каже, – мене Бог несе? В лиху годину!
– Ні, сину, то не в лиху годину.
– А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.
– Пораджу, сину! Я це вже давно знаю, що тобі буде. Іди, – каже, – сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ рокитника над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.
– Послухаю, – каже, – бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!
– От ти візьмеш, – каже дальше та бабуся, – та і сядеш під тим кущем і сидітимеш, поки що не прилетить. Там, – каже, – прилетять попереду дві дівиці купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побачиш, що вона тобі буде казати та тобі радити! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже, – то, може, вона тебе визволить.
– Добре, бабусю, – каже той, – усе зроблю, як кажете. – І прощається з нею.
От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ рокитника над водою, як бабуся казала.
– Це ж він, – каже, – той кущ, що вона казала. Це ж він!
І взяв і сів та й сидить.
Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:
– Ходімо, – кажуть, – сестро, разом!
– Не з вами, – каже, – прийшла, не з вами і піду!
От ті взяли та й полетіли собі, а той і думає: «Коли б же мені вкрасти оту одежу і ті крильця». (А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.) А далі і думає: «Що б то я і за молодець був, щоб не вкрав!» І як задивилась та, взяв та й вкрав, та й сидить мовчки.
Викупалась і вона, вилазить з води. Коли дивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.
А далі й говорить:
– Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий, – каже, – то будеш за батька. Як не дуже старий будеш за брата, а як молодий – будеш за рідного чоловіка!
– Я, – каже, – взяв!
– Та кинь же! – каже.
– А ти ж мені слово справдиш?
– А справджу, тільки хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?
– Я хочу тільки за чоловіка! – одказує він. (Сподобалась, бо дуже гарна була).
– Ну, будь же мені за чоловіка.
І він кинув її одежу, а крильця собі залишив.
– Чом же ти, – каже, – крилець мені не кинув?
– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він. – Ти хочеш мене обдурити.
– Ні, я тебе не обдурю!
– Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи обдуриш, чи ні, а тоді і крильця віддам.
От вона вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:
– Куди ж ти, – каже, – ідеш?
– Та іду! Хто його зна, – каже, – куди, хто його зна й чого.
– Та може-таки, – питає, – знаєш куди?
– Та так і так. До чорта, – каже, – іду в пекло.
– О, – каже, – знаю ж, до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.
– Та порадь же мені, куди мені іти.
– Добре, дай же мені попереду крильця!
Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.
– Ні, – каже, – попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді віддам.
Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:
– Слухай же, – каже, – тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька урятуєшся. А не будеш слухатись, то нічого не поможе, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька, – каже, – три хати в дворі – моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.
І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.
– А мені, – каже, – дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.
Він віддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.
Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи недовго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.
А вона вже його і вигляда.
– Ну, – каже, – добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки, – каже, – підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.
От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.
– Здоров, – каже, – був!
– Здоров, здоров! А чого ти, – каже, – так довго до мене не приходив?
І, побачивши, що той з правого боку заходить:
– Бач, – каже, – я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш то діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за цю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умитися. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!
Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись. «Як же, – думає, – мені за одну ніч та таку криницю зробить!» І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:
– Іване, – каже, – серце моє кохане! (Іваном його звали). – Чом ти такий смутний, невеселий?
– Як же, – каже, – мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!
– Яку ж він тобі роботу загадав?
– Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і завтра вранці води приніс умитися.
– Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я цю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень, – каже, – та спи. Усе добре буде.
– І все, – каже, – не буде мені спатися, бо знаю, це не зробиться.
– Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.
От він і ліг тоді спать, і чи спить він, чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне – так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм цю загадку:
– Глядіть же, – каже, – мені, щоб отут серед двору криницю за цю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, якої й на світі немає! І щоб вранці принесли мені умиться!
– Добре-добре, – кажуть чорти.
І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.
– От добре, – каже, взяла у них воду. – Прийдете, – каже, – до мене ввечері.
А до його:
– Іване, – каже, – серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько у вікно вигляне.
– Та де там та криниця, коло чого я походжу? – каже той, лежачи.
– Та от, – каже, – і водиця і ще поперед батька вмиєшся.
Встав Іван, виглянув у вікно – справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці – постукує.
Аж і той батько виглянув у кватирку.
– Іди вже, Іване, серце моє кохане, – каже жінка, побачивши батька, – неси воду – батько встав.
Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідом за ним.
Прийшов Іван до батька.
– Добридень, – каже, – вам!
– А що, чи справився?
– Авжеж, справився. От і вода.
– Ну, добре ж, – каже, – лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.
Вертається Іван, а та вже і дома. Знову питає:
– Іване, – каже, – серце моє кохане, а що батько казав?
– А що ж казав? Отак і отак казав…
– Ну, добре ж, – каже, – лягай, а увечері знову підеш.
І як стало вечоріть – «іди!» – каже. Пішов знову Іван. Прийшов.
– Здорові, – каже, – були.
А той:
– Здоров, здоров, – каже. – Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись – ліс.
Той дивиться в вікно – ліс. Може, той, що він через нього йшов.
– Отже, – каже, – гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!
Наказав, аж зажурив того Івана.
– Як же, – каже, – не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.
Приходить Іван до жінки, тяжко зітхає.
– Іване, – каже, – серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?
– Як же, – каже, – мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробить!
– Та я цю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!
І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і не перелічити.
– Глядіть же, – каже, – щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс – щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світу принесли!
– Добре! – кажуть.
– Глядіть же мені!
І пішла у хату.
А ті, як ухопляться: той рубає, той дерево вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.
– Іване, серце моє кохане, вставай, – каже, – та булку неси!
– Та чи вже ж вона є? – питає той.
– Авжеж є! Он, подивись, де був ліс…
Встав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» – думає.
І пішов до батька з булкою.
– А що, – каже, – а чом ти так довго не приходив?
– Якже, – каже, – скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не зробиш.
– Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же, є булка?
– Авжеж зробив! От і вона.
«Ну, – думає чорт, – і це ж неабиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.
– Бо ти, – каже, – певно, натомився – це велике діло!
А велить прийти на другий день увечері.
– Добре, – каже Іван, – прийду.
«Певно, – думає, – таке вже загада, що і зробить не можна!»
– Іване, серце моє кохане, – зустріча жінка, – чого ти такий сумний?
– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.
– Не сумуй, – каже, – я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.
– Тільки, – каже Іванові, – тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.
(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)
Так вони порадились і втекли.
А батько ждав-ждав на другий день ввечері – не йде.
– А чом ти, Іване, – гукає, – не йдеш до мене?
А слина йому:
– Зараз! – каже.
Той підождав, може, до півночі, знову гукає.
– Зараз! – знову йому слина.
І так його поповодила, аж розсердився.
– Підіть, – гукає на других дочок, – та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!
– І вже, – кажуть ті, збігавши, – нема його, нема й її.
«Ну, – думає чорт, аж здивувався, – я, – каже, – хитрий, а це ще хитріший од чорта!»
– Підіть же, – каже, – доженіть їх, то я обох з’їм!
От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться – коли женуться.
– Ой лишенько ж, – каже жінка, – женуться, що ж нам робить?
– А хто його знає, – каже, – що робить!
– Ну, слухай же, – каже, – я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.
От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.
От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.
– Чи чуєш ти, – питають, – попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?
А той і обзивається, а до їх не оглядається:
– Бачив, – каже, – як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.
– Еге-ге, – кажуть, – коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!
От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:
– А нікого ж, – питає, – не бачили?
– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, – каже.
– Е, – каже батько, – так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, – каже, – знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.
От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.
– Мабуть же, то вони! – кажуть.
І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться – знову женуться.
– Ох, лишенько ж, – каже, – що його робить?
– Ну, слухай же, – каже, – я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.
От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.
Коли вони і прибігають.
– Дідусю, голубе, – кажуть. – Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?
– Чому не бачив, – каже, – бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.
– Еге-ге ж! – кажуть. – Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!
І вернулись.
А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.
– А що ж, – питає, – догнали?
– Ні, – кажуть, – не догнали.
– А нікого ж не бачили?
– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша! І сторож.
– А не питали ж у його? – каже батько.
– Чом не питали? Питали. Так і так, – каже.
– А то ж, – каже, – він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, – каже до жінки, – стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.
– Як бігти, – каже стара, – то й бігти.
І побігли.
Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:
– Ой, – каже, – мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?
– А що нам робить, хто його знає що!
– Ну, слухай же, – каже, – я стану водою, а ти селехом. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!
І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»
От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, – каже, – заляж на три роки каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.
Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:
– Ну, гляди ж ти мені, – каже, – з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, – каже, – батьків і материн гріх спокутую – на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, – каже, – буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.
От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.
– Ти, – кажуть, – гордий став!
А менша, дядькова, сестра:
– Чом же ти, – каже, – зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче. – Хіба, – каже, – ти мені не брат, або я не така, як другі?
Так він неначе того і не чує.
От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…
Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.
От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).
– Сину, – каже, – то й пора вже тобі женитися.
– Якщо пора, – каже, – то й пора. Шукайте, забув…
Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)
Сталося весілля.
А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!
Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:
– Тьху, – каже, – біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!
І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, – думає, – тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.
Пішла, коли і стрічається з дівчатами.
– А що тут, – питає, – дівчата, чути?
– Та що, – кажуть, – у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.
– Жениться, весілля?
– Еге!
– А де ж вони живуть, ті ваші царі?
– А отам, – кажуть, – і там…
– Спасибі ж вам, – каже, – прощавайте, бо мені ніколи.
І хутенько туди.
Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:
– Чи не можна б, будьте ласкаві, – питає у цариці, – зробить пару голубків і пустить у хату?
– Чом не можна? – кажуть. – Можна.
От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:
– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?
– Знаю, – каже голуб.
– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?
– Знаю!
– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?
І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, – каже, – що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обіймає її, цілує…
– Це ж, – каже, – моя жінка! Це ж отака і така!
Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.