Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Про царенка Івана і чортову дочку (українська народна казка)

Казки про:
1416

Про царенка Івана і чортову дочку (українська народна казка)Були собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і Бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина, – не дає Бог.

От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли його коні в болоті. Вже він і так, і сяк з ними тягався – нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:

– А чи даси, – каже, – що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.

– Що ж, – каже цар, – в мене є найлюбішого і наймилішого – жінка?

– Ні, – каже, – не жінка. Я жінку не хочу!

– Так, може, хату тобі подарувать?

– Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти, – каже, – його не знаєш, що воно в тебе є.

– Ну, – каже цар, – коли і я не знаю його – бери.

– Та ще, – каже чорт, – мені не зараз його віддай, а тільки через десять років.

– Та, добре вже, добре – чом!

А того не знає, що Бог йому сина дав.

– Так запиши ж, – каже чорт, – своєю кров’ю, що ти мені даєш.

– Як же я, – каже цар, – запишу тобі?

– А от як! – каже. – Візьми та вріж мізинного пальця, то й запишеш!

От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…

– Їдь же, – каже, – тепер додому!

Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі:

– Сину мій, – каже, – орле мій, не мій же тепер ти!

– Чом же він не твій син? – питає цариця. – Хвалити Бога, – каже, – що діждали! Як мій син, так і твій!

– Ні, не мій він і не твій, – каже цар. – Я вже його чортові віддав і записав.

От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:

– Я ще, – каже, – буду просить і молить Бога, Може, ще і одмолю його.

– Ні, – каже цар, – не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.

От тоді цариця бачить, що отаке, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.

А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по літах, а по часах, як з води йде. За п’ять років так виріс – зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.

І каже тоді своєму батькові цареві:

– Поставте, – каже, – мені хату особливе. Я буду там жить і Богові молиться, щоб звільнив мене Бог, бо я вже, – каже, – і сам знаю, що я не ваш.

Цар і цариця плачуть:

– Боже наш, – кажуть, – Боже, що ми наробили! Але хоч не йди від нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться – надивимось за чотири роки.

– Ні, – каже, аж розсердився, – коли вже ви так наробили, так збудуйте мені хату!

Так що цар мусив збудувати. І вже як збудував – усе він, син той, там, усе там: усе читає і Богу молиться, а до батька і до матері і не здумає піти.

Прийдуть іноді ті, плачучи:

– Ти б, – кажуть, – хоч би коли-небудь до нас навідався.

– Ні, – каже, – заразом, – каже, – прийду!

От він там живе, читає і Богу молиться, а тим часом і літа вийшли…

Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя.

– А де ти, – каже, – свого сина дів? Віддай, що подарував!

І стріху йому дере.

– Та одчепись, – каже, – чорте, у мене нема сина!

Чорт розсердився, налітає і хату валяє:

– Віддай, – кричить, – що подарував!

А до сина не йде.

От цар бачить тоді, що треба, мовляв, – іде до сина і гірко плаче:

– Іди вже, – каже, – сину, бо чорт і хату мені валя.

– Добре, – каже син, – піду. Спитайте тільки, куди ж іти – сам прийду.

І почав одягатися. А тут чорт і прилетів.

– А що ж, – каже, – чи буде він іти, чи ні?

– Куди ж йому іти? – питає цар і гірко плаче. – Він сам, – каже, – прийде.

– А просто в пекло нехай іде, – каже чорт.

От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.

– Коли ж, мій сину, ти вернешся? – питає цариця, вбивається.

– Не питайте. – Тільки і сказав.

– Краще б, – каже та, – було мені тебе закопати!

От і пішов той син, пішов, усе йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.

– Добридень вам, – каже, – бабуню!

– Здоров, – каже, – сину! Куди тебе Бог несе?

– А куди, – каже, – мене Бог несе? В лиху годину!

– Ні, сину, то не в лиху годину.

– А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.

– Пораджу, сину! Я це вже давно знаю, що тобі буде. Іди, – каже, – сину, от цією дорогою, там буде стоять кущ рокитника над водою. Та слухай же, щоб ти так зробив, як я тобі буду казать.

– Послухаю, – каже, – бабуню, послухаю. Тільки, будьте ласкаві, порадьте!

– От ти візьмеш, – каже дальше та бабуся, – та і сядеш під тим кущем і сидітимеш, поки що не прилетить. Там, – каже, – прилетять попереду дві дівиці купаться, а опісля і третя. От ті покупаються і будуть убираться, то ти їм нічого не роби, а третю покинуть. Так ти візьмеш у тієї третьої і украдеш одежу, заховаєш і сам заховаєшся. Побачиш, що вона тобі буде казати та тобі радити! Та тільки, сину, ти її слухай, що вона тобі не скаже, – то, може, вона тебе визволить.

– Добре, бабусю, – каже той, – усе зроблю, як кажете. – І прощається з нею.

От тоді і пішов він лісом, тією дорогою, і все йде та й іде, аж той кущ рокитника над водою, як бабуся казала.

– Це ж він, – каже, – той кущ, що вона казала. Це ж він!

І взяв і сів та й сидить.

Коли прилітають дві дівиці, а опісля і третя. І стали всі три купатися. І як вилізли старші, кличуть і третю:

– Ходімо, – кажуть, – сестро, разом!

– Не з вами, – каже, – прийшла, не з вами і піду!

От ті взяли та й полетіли собі, а той і думає: «Коли б же мені вкрасти оту одежу і ті крильця». (А в їх і крильця, щоб, звісно, літати.) А далі і думає: «Що б то я і за молодець був, щоб не вкрав!» І як задивилась та, взяв та й вкрав, та й сидить мовчки.

Викупалась і вона, вилазить з води. Коли дивиться – аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знову в воду.

А далі й говорить:

– Хто взяв одежу – обізвись! Якщо старий, – каже, – то будеш за батька. Як не дуже старий будеш за брата, а як молодий – будеш за рідного чоловіка!

– Я, – каже, – взяв!

– Та кинь же! – каже.

– А ти ж мені слово справдиш?

– А справджу, тільки хто ж ти такий – чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?

– Я хочу тільки за чоловіка! – одказує він. (Сподобалась, бо дуже гарна була).

– Ну, будь же мені за чоловіка.

І він кинув її одежу, а крильця собі залишив.

– Чом же ти, – каже, – крилець мені не кинув?

– О, яка ж бо ти розумна! – сміється він. – Ти хочеш мене обдурити.

– Ні, я тебе не обдурю!

– Ну, так нехай же попереду побалакаємо і розпитаємось, чи обдуриш, чи ні, а тоді і крильця віддам.

От вона вилізла з води, розпиталась, балакали собі… А далі вона і каже:

– Куди ж ти, – каже, – ідеш?

– Та іду! Хто його зна, – каже, – куди, хто його зна й чого.

– Та може-таки, – питає, – знаєш куди?

– Та так і так. До чорта, – каже, – іду в пекло.

– О, – каже, – знаю ж, до якого чорта ти йдеш! То ж ти йдеш до мого батька.

– Та порадь же мені, куди мені іти.

– Добре, дай же мені попереду крильця!

Все ще не хотілось, щоб був він їй чоловіком.

– Ні, – каже, – попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді віддам.

Бачить тоді вона, що нічого робить, забожилась і каже:

– Слухай же, – каже, – тепер. Я тобі буду за жінку, то слухайся мене, то, може, од батька урятуєшся. А не будеш слухатись, то нічого не поможе, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька, – каже, – три хати в дворі – моя крайня. То ти і йди туди просто, та так, щоб сестри не бачили.

І розказала йому все, як і що, куди йти, яка дорога.

– А мені, – каже, – дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.

Він віддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.

Ну пішов він та й іде. Довго він так йшов чи недовго, а далі й до двору приходить і зараз у крайню хату.

А вона вже його і вигляда.

– Ну, – каже, – добре ж ти зробив, що прийшов, бо батько давно вже тебе жде. Іди ж ти до його і слухай, яку буде тобі загадувать роботу робить. Тільки, – каже, – підходь до нього з правого боку, щоб він тебе не зарубав.

От він і пішов і, як казала, з правого боку заходить.

– Здоров, – каже, – був!

– Здоров, здоров! А чого ти, – каже, – так довго до мене не приходив?

І, побачивши, що той з правого боку заходить:

– Бач, – каже, – я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш то діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за цю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умитися. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!

Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись. «Як же, – думає, – мені за одну ніч та таку криницю зробить!» І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:

– Іване, – каже, – серце моє кохане! (Іваном його звали). – Чом ти такий смутний, невеселий?

– Як же, – каже, – мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!

– Яку ж він тобі роботу загадав?

– Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і завтра вранці води приніс умитися.

– Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я цю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень, – каже, – та спи. Усе добре буде.

– І все, – каже, – не буде мені спатися, бо знаю, це не зробиться.

– Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.

От він і ліг тоді спать, і чи спить він, чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне – так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм цю загадку:

– Глядіть же, – каже, – мені, щоб отут серед двору криницю за цю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, якої й на світі немає! І щоб вранці принесли мені умиться!

– Добре-добре, – кажуть чорти.

І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.

– От добре, – каже, взяла у них воду. – Прийдете, – каже, – до мене ввечері.

А до його:

– Іване, – каже, – серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько у вікно вигляне.

– Та де там та криниця, коло чого я походжу? – каже той, лежачи.

– Та от, – каже, – і водиця і ще поперед батька вмиєшся.

Встав Іван, виглянув у вікно – справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці – постукує.

Аж і той батько виглянув у кватирку.

– Іди вже, Іване, серце моє кохане, – каже жінка, побачивши батька, – неси воду – батько встав.

Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідом за ним.

Прийшов Іван до батька.

– Добридень, – каже, – вам!

– А що, чи справився?

– Авжеж, справився. От і вода.

– Ну, добре ж, – каже, – лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.

Вертається Іван, а та вже і дома. Знову питає:

– Іване, – каже, – серце моє кохане, а що батько казав?

– А що ж казав? Отак і отак казав…

– Ну, добре ж, – каже, – лягай, а увечері знову підеш.

І як стало вечоріть – «іди!» – каже. Пішов знову Іван. Прийшов.

– Здорові, – каже, – були.

А той:

– Здоров, здоров, – каже. – Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись – ліс.

Той дивиться в вікно – ліс. Може, той, що він через нього йшов.

– Отже, – каже, – гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!

Наказав, аж зажурив того Івана.

– Як же, – каже, – не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.

Приходить Іван до жінки, тяжко зітхає.

– Іване, – каже, – серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?

– Як же, – каже, – мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробить!

– Та я цю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!

І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і не перелічити.

– Глядіть же, – каже, – щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс – щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світу принесли!

– Добре! – кажуть.

– Глядіть же мені!

І пішла у хату.

А ті, як ухопляться: той рубає, той дерево вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.

– Іване, серце моє кохане, вставай, – каже, – та булку неси!

– Та чи вже ж вона є? – питає той.

– Авжеж є! Он, подивись, де був ліс…

Встав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» – думає.

І пішов до батька з булкою.

– А що, – каже, – а чом ти так довго не приходив?

– Якже, – каже, – скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не зробиш.

– Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же, є булка?

– Авжеж зробив! От і вона.

«Ну, – думає чорт, – і це ж неабиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.

– Бо ти, – каже, – певно, натомився – це велике діло!

А велить прийти на другий день увечері.

– Добре, – каже Іван, – прийду.

«Певно, – думає, – таке вже загада, що і зробить не можна!»

– Іване, серце моє кохане, – зустріча жінка, – чого ти такий сумний?

– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.

– Не сумуй, – каже, – я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.

– Тільки, – каже Іванові, – тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.

(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)

Так вони порадились і втекли.

А батько ждав-ждав на другий день ввечері – не йде.

– А чом ти, Іване, – гукає, – не йдеш до мене?

А слина йому:

– Зараз! – каже.

Той підождав, може, до півночі, знову гукає.

– Зараз! – знову йому слина.

І так його поповодила, аж розсердився.

– Підіть, – гукає на других дочок, – та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!

– І вже, – кажуть ті, збігавши, – нема його, нема й її.

«Ну, – думає чорт, аж здивувався, – я, – каже, – хитрий, а це ще хитріший од чорта!»

– Підіть же, – каже, – доженіть їх, то я обох з’їм!

От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться – коли женуться.

– Ой лишенько ж, – каже жінка, – женуться, що ж нам робить?

– А хто його знає, – каже, – що робить!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.

От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.

От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.

– Чи чуєш ти, – питають, – попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

– Бачив, – каже, – як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.

– Еге-ге, – кажуть, – коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!

От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:

– А нікого ж, – питає, – не бачили?

– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, – каже.

– Е, – каже батько, – так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, – каже, – знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.

От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.

– Мабуть же, то вони! – кажуть.

І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться – знову женуться.

– Ох, лишенько ж, – каже, – що його робить?

– Ну, слухай же, – каже, – я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.

От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.

Коли вони і прибігають.

– Дідусю, голубе, – кажуть. – Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?

– Чому не бачив, – каже, – бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.

– Еге-ге ж! – кажуть. – Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!

І вернулись.

А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.

– А що ж, – питає, – догнали?

– Ні, – кажуть, – не догнали.

– А нікого ж не бачили?

– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша! І сторож.

– А не питали ж у його? – каже батько.

– Чом не питали? Питали. Так і так, – каже.

– А то ж, – каже, – він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, – каже до жінки, – стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.

– Як бігти, – каже стара, – то й бігти.

І побігли.

Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

– Ой, – каже, – мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?

– А що нам робить, хто його знає що!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану водою, а ти селехом. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!

І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»

От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, – каже, – заляж на три роки каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.

Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:

– Ну, гляди ж ти мені, – каже, – з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, – каже, – батьків і материн гріх спокутую – на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, – каже, – буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.

От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.

– Ти, – кажуть, – гордий став!

А менша, дядькова, сестра:

– Чом же ти, – каже, – зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче. – Хіба, – каже, – ти мені не брат, або я не така, як другі?

Так він неначе того і не чує.

От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…

Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.

От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).

– Сину, – каже, – то й пора вже тобі женитися.

– Якщо пора, – каже, – то й пора. Шукайте, забув…

Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)

Сталося весілля.

А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!

Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:

– Тьху, – каже, – біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!

І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, – думає, – тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.

Пішла, коли і стрічається з дівчатами.

– А що тут, – питає, – дівчата, чути?

– Та що, – кажуть, – у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.

– Жениться, весілля?

– Еге!

– А де ж вони живуть, ті ваші царі?

– А отам, – кажуть, – і там…

– Спасибі ж вам, – каже, – прощавайте, бо мені ніколи.

І хутенько туди.

Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:

– Чи не можна б, будьте ласкаві, – питає у цариці, – зробить пару голубків і пустить у хату?

– Чом не можна? – кажуть. – Можна.

От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?

– Знаю, – каже голуб.

– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?

– Знаю!

– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?

І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, – каже, – що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обіймає її, цілує…

– Це ж, – каже, – моя жінка! Це ж отака і така!

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.