Була собі зайчиха і мала п’ятеро зайчаток. І все б нічого, так у березні такі морози прикрутили, що несила та й годі. Стара зайчиха і сюди, і туди, то казки почне розповідати малечі, то згадає лицарську звитягу славних прадідів, усе хоче якось нагріти діток, А ті поскручувалися та тільки щуляться.
Тоді зайчиха повела свій виводок трохи поплигати. Отак тупцяли вони, тупцяли та й побачили, як десь аж ген-ген вогонь горить. Ото зайчиха на задні лапи сіла, а передніми почала вертіти перед себе, буцім гріє.
От зайчата й питають її:
– Що ти робиш, мамо?
– Хіба не бачите, лапи грію, – одказує та.
Тоді одне зайченя, що було чи й не хитріше, ніж мати, трісь себе лапкою по оку.
– Що ти, синку, робиш? – здивувалась мати.
– Та це, ненько, іскра впала в око,– каже мале,– то припекла дуже.