Був собі осел. І, кажуть, мав себе той віслюк за неабиякого розумника.
Одного разу зайшов він до саду. Бачить, на деревах яблука висять, а поряд гарбузи достигають. І замислився осел, поглядаючи на гілля дерев та на огудиння з гарбузами. А тоді ворухнув довгими вухами й проказав:
– Багато чого в природі створено справді досконало, але трапляються речі, що їх краще було б зробити інакше.
Почув ті слова горобець та й каже:
– А що ж це тобі не до вподоби?
Ти що, сам не бачиш? – відказав осел, кивнувши головою спершу на садовину, а тоді на гарбузи.– На таких великих, міцних гілках, поглянь, висять яблука, менші за дитячий кулак, а подивись на ці гарбузи – здоровезні, завбільшки з мою голову, а тримаються на тонесенькій огудині...
Але ж саме в цьому і є мудрість природи,– заперечив горобець.
– Яка там мудрість? – обурився осел.– От коли 6 яблука були завбільшки як гарбузи, а гарбузи – маленькі, мов яблука,– це було б розумно.
Проказавши це, осел приступив до яблуні й почухався боком об стовбур. Дерево схитнулося, з гілки зірвалося яблуко і впало віслюкові на голову.
– Вай, голівонько моя! – заревів осел.– Чи ти ще ціла?..
А горобець регочеться:
– Це ж добре, що яблуко не таке завбільшки, як гарбуз, а якби було навпаки, що б з твоєї голови сталося!
– Правда твоя, шановний!..– погодився осел.