Як цісар засватав сироту Марійку (українська народна казка)

У бідняка померла жінка. Він лишився зі своєю донькою, що звалася Марійкою. Щоб трохи вилізти з біди, привів собі до хати другу жінку, яка теж мала доньку. Мачуха пе злюбила свою падчерку і з першого дня робила їй прикрощі. А дівчина терпіла, не скаржилася ненькові.

Одного вечора стара принесла до хати велике повісмо і каже Марійці:

– До ранку маєш його спрясти! Як не спрядеш, то я тебе обмичу!

Дівчина пряла до світанку, але те повісмо не зменшувалося. Вона пішла до хліва і заплакала.

– Чого плачеш, Марійко? – спитала теличка.

– Як не плакати, теличко, коли мені мачуха дала спрясти велике повісмо і щоб за цю ніч усе було готове. Я ж не спряду його, й за три ночі. Вранці мене обминуть...

– Не плач, дівчино, я тобі допоможу,– мовила теличка.– Залізь мені у праве вухо, а крізь ліве вилізь, і все буде гаразд.

Марійка так зробила. Вернулася до хати, дивиться, а від її повісма і сліду не лишилося – на лаві повні веретена. Дівчина лягла спати.

Мачуха побачила, що повісмо спрядене, й сердито шпурнула веретена в скриню. На другу ніч вона дала Марійці ту ж саму роботу.

Дівчина знову – до хліва. Поскаржилася своїй добрій теличці – й вона допомогла: на ранок повісмо було спрядене.

Але тієї ночі мачуха не спала – вона все бачила і чула. Покликала чоловіка й каже:

– Заріж свою теличку, бо чомусь не можу дивитися на неї.

– Жаль різати, жінко: буде файна корівка!

– Як не хочеш ти, то я сама її заріжу...

Старий засумував. Вилив жаль Марійці. А дівчина з плачем побігла до хліва.

– Чого плачеш, Марійко? – спитала теличка.

– Як не плакати, теличко, коли погана мачуха під'юджує ненька, аби тебе зарізав.

– Не плач і не журися, лише не їж із мене м’яса. Як підеш на річку мити мої кишки, знайдеш у них два зернятка. Ти посади їх коло воріт.

І чоловік зарізав теличку. А мачуха сказала Марійці:

– Бери тельбухи і помий у річці!

Марійка полоскала теличчині кишки, а сльози так і лилися з очей. Та знайшла два зернятка. Коли вернулася додому, посадила їх коло воріт. За ніч із тих зерняток виросла одна золота яблунька зі срібними яблуками.

Мачуха – до яблуньки, хоче зірвати яблуко. Та де там! За яблуками тільки загуло – всі підлетіли вгору. Цілими днями мачуха за ними увихалася, але все даремно – не могла зірвати ні листочка.

А попри ворота проїжджав сам цісар, який був ще молодий. Він наказав фірманові:

– Стань на хвильку й зірви мені яблуко із тієї яблуньки.

Фірман тягне руки до гілок, підскакує до них, потім поліз на Дерево, та годі зірвати якесь яблучко. З хати повиходили й видивилися, як на якусь комедію. Тоді цісар каже:

– Хто зірве з тої яблуньки хоч один листочок, дістане від мене велику нагороду. А як зірве мені й срібне яблуко, то стане моїм графом. Коли то зробить дівчина, я повінчаюся з нею!

Ненько спробував зірвати – нічого не зірвав, спробувала мачуха – шкода й говорити, простягла вгору руки і її донька – нічого не докаже.

Марійка стояла збоку і навіть не підходила. Була марна, змучена, аж чорна. Цісар глипнув на неї і каже:

– Ану ти, дівчино, спробуй!

Тоді Марійка підійшла до дерева. Яблунька прихилила до неї гілля. Дівчина наламала золотих гілок, настелила в цісарській кареті й наклала туди яблук.

Цісар узяв Марійку за руку, посадив у карету і повіз до столиці. Кажуть люди, що вона і справді царицею стала. Хто його знає, може, й так. У казках бувають всілякі дива...