Погнав раз селянин на ринок свою корову й продав її за сім талерів. По дорозі назад довелося йому проходити повз ставок, раптом чує – видали кричать жаби: Ква, ква,!
"Так,– сказав він про себе,– так вони прокричать до самого вівсяного поля. Ні, я виручив сім, а не два".
Підійшов він до ставка й крикнув їм:
– Агов, дурні тварини! Ви що, хіба вважати не вмієте? Сім талерів, а не два.
Але жаби залишилися при своєму: Ква, ква!
– Ну, коли ви мені не вірите, я можу вам порахувати. Він дістав з кишені гроші й відрахував сім талерів, по двадцятьох чотирьох гроша в кожному. Але жаби не звернули увагу на його рахунок і закричали знову: Ква, ква!
– Ех,– крикнув зовсім розсерджений селянин,– ви що, краще мене знаєте? Ну, так самі вважайте.– І кинув їм всі гроші у воду.
Став він на березі й чекає, поки вони скінчать уважати й повернуть йому талери назад; але жаби наполягали на своєму й усі продовжували кричати: Ква, ква! – а гроші назад не повертали.
Прочекав селянин довго, поки не наступив вечір і йому треба було додому повертатися. Він налаяв жаб і крикнув:
–Агов ви, квакушки, великоголові та лупаті! Роти у вас великі, ви так кричите, що вас послухати – вуха заболять, а семи талерів порахувати все–таки не зуміли. Ви думаєте, я буду стояти й чекати, поки ви закінчите?
І він пішов, а жаби продовжували кричати йому вслід: Ква, ква!
І він повернувся додому зовсім розсерджений. А незабаром він приторгувау собі іншу корову, зарізав її й розрахував, що коли м'ясо продасть вдало, те виручить стільки, скільки коштували б дві корови разом, так одержить ще й шкіру впридачу. От прийшов він з м'ясом у місто, а до міських воріт збіглася ціла зграя собак, і була поперед всіх більша хортиця. Вона підбігла до нього, понюхала й загавкала: Гав, гав!
От гавкає вона й гавкає, а селянин їй і говорить:
–Так, я розумію, що ти говориш: "дай, мол, дай!" Ти просиш мабуть шматок м'яса, а мені що тоді залишиться, коли я тобі віддам?
А собака всі йому у відповідь: Гав, гав!
– Ти сама всього мабуть не з'їли, а для своїх товаришів просиш?
Гав, гав! – відповідає собака.
– Ну, коли ти на цьому наполягаєш, то я тобі м'ясо залишу: я знаю тебе добре, мені відомо, у кого ти служиш. Отож що скажу я тобі: через три дні я повинен одержати свої гроші, а то погано тобі прийде. Ти можеш принести їх мені додому.
І він звалив м'ясо на землю й відвертав додому. А собаки прийнялися за м'ясо й голосно загавкали: Гав, гав!
Почув це селянин і подумав: "Вони все тепер просять "дай", але платити мені буде за всіх більший собака".
Пройшло три дні, і подумав селянин: "Нині ввечері гроші будуть у мене в кишені" – і залишився цим дуже задоволений. Але ніхто не збирався до нього приходити й віддавати гроші.
– Ні на кого не можна тепер покластися,– сказав він й, втративши терпіння, відправився нарешті в місто до м'ясника – вимагати свої гроші.
М'ясник подумав, що той жартує, але селянин сказав:
– Ні, жарту убік , я хочу одержати свої гроші. Хіба більший собака не приносив вам додому давеча цілої коров'ячої туші?
Розсердився тут м'ясник, схопив мітлу й вигнав селянина з будинку.
– Постій,– сказав селянин,– є ще правда на світі! – І пішов у королівський замок, і став просити, щоб його вислухали.
Привели його до короля, а сидів король разом зі своєю дочкою й запитує, яка лихо з ним трапилася?
– Ох,– сказав селянин,– жаби й собаки відняли в мене моє добро, а м'ясник розплатився із мною ціпком.– І розповів докладно всі, як було.
Почала тут королівна голосно сміятися, і сказав король селянинові:
– У цій справі я тобі нічим допомогти не можу, але за це ти повинен одержати дочку мою в дружин: вона отроду ще жодного разу не засміялася і я обіцяв видати її заміж за той, хто неї розсмішить. Таке твоє щастя.
– Про,– відповів селянин,– так на що вона мені здалася: у мене є будинку дружина, і тієї мені цілком вистачить; як повернуся я додому, всі мені чудиться, начебто в кожному куті в мене по дружині.
Розгнівався король і говорить:
– Ти грубіян!
– Ах, пан мій король,– відповів селянин,– і чого вам чекати від вола, як не волячого м'яса!
– Перегодь! – відповів король.– Ти одержиш у мене іншу нагороду. Тепер убирайся геть, а через три дні приходь знову, одержиш сповна всі свої п'ятсот.
Підійшов з до дверей, а варта йому й говорить:
– Ти розсмішив королівну й одержиш за це що–небудь підходяще.
– Так,– відповів селянин,– думаю, що мені п'ятсот відрахують.
– Послухай,– говорить солдат,– поступися мені з них дещицю! Що тобі з усіма грішми робити?
– Вже я для тебе,– говорить селянин,– готовий поступитися двісті. Приходь через три дні до короля й попроси, щоб він тобі виплатив.
А стояв поблизу якийсь міняла й розмова той чув, підбіг він до селянина, схопив його за куртку й говорить:
– Який ви, однак, щасливець! Я вам гроші обміняю, готовий дати дріб'язком, адже що вам із цілими талерами робити?
– Маушель,– сказав селянин,– так я тобі дам цілих триста, тільки дай мені зараз дріб'язок, а через три дні король із тобою розрахується.
Обрадувався міняла такому баришу, приніс всі гроші в потертих грошах, а за три таких гроші давали два новеньких.
Пройшло три дні, з'явився селянин згідно з наказом до короля.
– Зніміть із його куртку,– сказав король,– зараз він одержить свої п'ятсот.
– Ах,– сказав селянин,– так вони вуж мені не належать: двісті я подарував варті, а триста мені один міняла обміняв,– від королівства мені нічого не належить.
У цей час входять солдатів і міняла й вимагають те, що пообіцяв їм селянин; і одержав кожний з них рівно по стільки ж ударів. Солдат переніс це терпляче, він уже не раз це пробував, але міняла жалібно заволав:
– Ой, ой, ой, так хіба ж це дзвінкі талери?
Розсмішив селянин короля, пройшов у того гнів, і він сказав:
– Тому що ти нагороду свою втратив перш, ніж встиг неї одержати, то я дам тобі замість її от що: ступай до мене в казначейство так набери собі там золота, скільки хочеш.
Селянин не змусив себе довго просити й набив собі повні кишені, скільки туди влізло. Потім він пішов у харчевню й став свої гроші вважати. А міняла йшов за ним слідом і чув, як селянин гарчав: "От король – шахрай який, здорово мене надув! Якби він видавав мені гроші сам, то я знав би принаймні , що маю, а тепер звідки мені знати, чи правильно те, що я навмання собі сунув у кишеню!"
"Урятуй Господи,– сказав про себе міняла,– він говорить нешанобливо про нашого короля, побіжу-но я, донесу йому про цьому й одержу за це нагороду, а його вдобавок ще й покарають."
Почув із про такі мови селянина, розгнівався й велів покликати міняйла й привести із собою грішника. Побіг міняла до селянина:
– Ви,– говорить,– повинні з'явитися негайно до короля, от так, у чому коштуєте.
– Я вже краще знаю, як личить,– відповів селянин,– спершу велю пошити собі нову куртку ти думаєш, що людина, у якого стільки грошей у кишені, може з'явитися в старій, поношеній куртці?
Зрозумів міняйло, що селянина без нової куртки не повести, а він боявся, що гнів у короля пройде, а йти треба за нагородою йому, а селянинові за покаранням. От і говорить він:
– Я готовий вам по дружбі позичити на короткий час прекрасний камзол. Уже чого не зробить людина з любові до ближнього!
Це селянинові сподобалося, він надяг камзол торговця й пішов з ним разом. Повідомив король селянинові про злі його мови, про які доніс йому міняла.
– Ех,– сказав селянин,– що говорить міняла, то завжди буває неправдою, від нього жодного вірного слова не дочекаєшся. От він стане ще затверджувати, що я й камзол його надяг.
– А що ж,– крикнув міняла,– хіба камзол не мій власний? Хіба не позичив я його вам по дружбі, щоб ви могли з'явитися до короля?
Почув це король і говорить:
– Один вуж з нас – або селянина, або мене,– а міняла, напевно, надув.
І він велів у доплату йому відрахувати ще дзвінких талерів. А селянин відвертав додому в новому камзолі й говорить:
– От цього разу спритно зійшло.
== Читать на русском языке ==