Жив собі цар, і мав він три дочки. Несподівано прийшла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. що йому робити? А старша дочка й питає:
– Чому ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобі знати – це не жіноча справа.
– Ні, рідненький, повідай про своє горе.
– Що тобі сказати? ГІриишла вістка іти на війну, але я вже старий, немічний...-
– Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! – пожалілася старша.
Прийшла і середня дочка, питає:
– Чому ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобі знати – це не жіноча справа.
– Ні, рідненький, повідай про своє горе.
– Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й старша.
– Ні, батьку, не скажу.
– Ну, слухай! Прийшла вістка іти на війну, але я вже старий, немічний...
– Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! – засумувала середня.
Нарешті прийшла менша дочка, питав:
– Чому ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобі знати – це не жіноча справа.
– Ні, повідай, я ж твоя рідна дочка.
– Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.
– Ні, не скажу! – твердо відповіла вона.
– Ну, слухай! Прийшла вістка іти на війну, а я вже старий, немічний...
– Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте доброго коня, і я поведу ваше військо.
– І не думай,– злякався цар,– хіба можна дівчині воювати?
– Не бійтеся за мене.– вмовляла дочка.
– Добре, хай буде по-твоєму.
Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.
Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.
А допомагав царівні у цій війні інший сусід, царевич. Він повертався додому, але його дорога у царство лежала через володіння царя, якому допомагав. От царевич і заїхав переночувати в замок, де жила наша царівна, і, коли побачив її, відразу пізнав у ній того юнака, який захищав свою землю від ворога.
Повернувся царевич додому і каже матері:
– Разом зі мною воювала хоробра дівчина.
– Як це дівчина може воювати? – здивувалась мати.– Чи таке видано, чи таке чувано?
Царевич розповів про все, що бачив. Тоді мати мовила:
– Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви відпочивали. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.
Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:
– Вставай, царевичу, нам пора додому.
Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці.
Повернувся до матері і каже:
– Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.
– Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? – мовила мати.
– Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, а потім проситиму її вийти за мене заміж! – стояв на своєму царевич.
Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.
– Веретена, намисто продаю! – вигукував хлопець.
Почули це служниці та й кажуть царівні:
– Чуєш, царівно, що продає той бідняк?
– Хай собі продає,– байдуже відмахнулася царівна.
– А ми хіба нічого не купимо? – спитали служниці.
– Купуйте, як хочете!
Служниці спустилися вниз до хлопця і питають:
– Скільки просиш за разок намиста?
– Я грошей не беру, тільки миску проса.
Дали служниці хлопцеві миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.
Служниці й питають хлопця:
– Чому ти не попросив у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?
– Хочу зрозуміти, що таке злидні,– відказав хлопець.– Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.
– Пустіть його в підземелля, хай ночує,– погодилася царівна, коли вислухала служниць.
Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав, сонній, понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна проснулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову*
Три роки минуло. Мати й каже царевичу:
– Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.
Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.
Дали свічку і німій дівчині.
По дорозі до церкви люди почали кричати:
– Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?
Але дівчина мовби й не чула.
– Нехай моя наречена спробує їй пояснити,– сказав царевич.
– Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? – вигукнула та.
– Відтепер ти будеш німою,– раптом заговорила німа дівчина – Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!
Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.