Був у селі парубок на ім’я Остап. Вродливий, роботящий, але впертий, наче той віл, що плуга зламав. Надумав він одружуватися і власну хату ставити. Обрав собі місце рівне, видне – самісіньке перехрестя двох давніх шляхів, що вели на чотири сторони світу.
Злякалися старі люди, дізнавшись про такий намір.
– Схаменися, сину! – благав сивий дід Охрім, спираючись на ціпок. – Перехрестя – то місце нечисте, нічиє. Там вітри зустрічаються, там душі неприкаяні блукають, там чорти в кості грають. Не буде тобі там спокою!
Але Остап, махнувши рукою та сміючись, не послухав.
– Зате з вікна буде видно, хто куди їде, і до ярмарку близько! – відказав він зухвало.
Звів він хату – білу, високу, вікнами до сонця. Накрив стріху очеретом, піч розмалював півнями. Справив новосілля, гуляв три дні, а на четверту ніч залишився сам-один у новій оселі.
Тільки-но північ вдарила, як почалося.
Спершу зашумів вітер. Але не так, як у саду, а зловісно, наче сотні голосів завили водночас. Стіни хати затріщали, мовби хтось намагався їх розсунути. Остап, загорнувшись у ковдру, намагався заснути, але марно.
Раптом важкі дубові двері, замкнені на засув, із гуркотом розчинилися навстіж. У хату ввірвався холодний протяг, погасивши каганець. Остап побачив, як через його поріг, не торкаючись підлоги, пливуть тіні. Сірі, прозорі, мовчазні. Вони йшли вервечкою – одні з півночі на південь, інші – зі сходу на захід.
– Хто ви?! – крикнув Остап, холонучи від жаху. – Геть з моєї хати!
І відповів йому голос, що йшов ніби з-під землі:
– Це не твоя хата, чоловіче. Це наша дорога. Ми ходили тут тисячу років до тебе, ходитимемо й після. Ти поставив стіни на шляху світів, ти перегородив шлях вітрам і долям. Тепер твій поріг – прохідний двір для всього, що не має дому.
До самого ранку крізь хату йшли невидимі подорожні. Стукали віконниці, падав посуд, а піч диміла, відмовляючись тримати тепло. Остап, посивілий за одну ніч, сидів у кутку під образами, тремтячи як осиковий лист.
Щойно зійшло сонце, він втік звідти, не взявши нічого, окрім сорочки на плечах.
Хату ту ніхто не зайняв. Стояла вона пусткою, а ночами там горіло дивне світло і чувся тупіт тисячі ніг. Згодом вітри, що не терпіли перешкод, рознесли її по колоді.
Відтоді люди знають: будувати на перехресті – то ставати на дорозі у самої Вічності. А їй, як відомо, перечити не можна, бо вона змете все на своєму шляху, залишивши тільки пил та повчальну історію.
Комментариев: 2 RSS
1Ірина11-01-2026 15:36
Скажіть, будь ласка, ви аналізуєте зображення, що генерують ШІ для вашого сайту?
Дуже моторошне зображення, з нереалістичними елементами, що не мають відношення, до народного надбання, що гармонійно розвивало б уяву дитини. Наприклад : перевернутий хрест. Дві ікони, на одній з яких чоловік у жіночому вбранні.
2Did_Kazkar12-01-2026 02:05
Ірино, вітаємо!
Дякуємо за вашу зацікавленість та увагу до деталей! Так, наші редактори аналізують всі зображення перед публікацією на сайті. Щодо цього конкретного зображення – воно відображає саме фольклорну традицію страшних історій, які розповідали в українських селах. Ці оповідки були частиною виховного процесу та культурної спадщини.
Розуміємо вашу стурбованість щодо окремих елементів. Дозвольте прояснити:
Щодо "перевернутого хреста": те, що ви побачили, – це дерев'яне кріплення для ікон, характерне для старовинних українських домівок. Це не хрест, а саме конструктивний елемент для розміщення образів у покутті.
Щодо "жіночого вбрання" на іконах: на зображенні ікони показані досить умовно, через напівтемряву та художній стиль й сказати достеменно, що це саме "жіноче" вбрання, на жаль, не можна.
Розуміємо, що в напівтемряві та містичній атмосфері зображення деякі деталі можуть сприйматися неоднозначно. Це художня робота, що передає атмосферу старовинної української хати під час нічного містичного явища з народних переказів й наш редактор доклав зусиль, щоб найяскравіше зобразити це.
Нам прикро, що у вас склалося негативне враження про його роботу. Сподіваємося, що дане пояснення допоможе краще зрозуміти задум художника та культурний контекст зображення.