Сидить дядько на пеньку і їсть хліб. Іде ведмідь і питається:
– Дядьку, що ти їси?
– Хліб,– каже дядько.
– Дай-но я попробую.
Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає:
– А з чого ж той хліб робиться?
Дядько й став розказувать:
– Треба спочатку поле добре виорать і на зиму посіять зерна. Воно перезимує, весною проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати, в копи поскладати, додому звезти, змолотити, прочистити, поїхать до млина і змолоти. І буде тоді мука. А муку замісити, затопити в печі і пекти хліб.
Вислухав теє все ведмідь, почухав потилицю та й каже.
– О, то мені треба довго чекати. – Подумав трохи, а потім знов і каже до дядька:
– Давай ми обоє посіємо...
– А як будемо збирати?
– Що тобі, а що мені.
Дядько й каже:
– Мені вершки, а тобі корішки. Чи згодний?
– Добре,– згодився ведмідь.
От посіяли вони зерно, виростили і зібрали врожай. Забрав дядько собі вершки, а ведмедеві оддав корішки – солому. Побачив ведмідь, що його обдурено, та й каже.
– Е, я так не хочу. Сіймо щось друге. Чоловік радить:
– Посіємо ріпу... Вже тобі будуть вершки, а мені корішки.
Згодився ведмідь.
Настала пора збирати урожай. Забрав дядько собі ріпу – корішки, а ведмедеві дає вершки – листя.
Бачить ведмідь, що його знов обдурено, махнув спересердя лапою і поплівся до лісу.
З тих пір ведмідь ніколи вже не встрявав у спілку з дядьком.