Минулої неділі рано-вранці, годині так о шостій вечора, я на всіх вітрилах плив через гори, коли це раптом зустрів двох вершників у кареті, котрі сиділи верхи на одному віслюку, і запитав їх, чи не знають вони, на котру годину призначене весілля Білла Хеннефорда, котрого відспівували вчора в нашій церкві.
Вони відповіли, що точно не знають, краще мені запитати про це бабусиного дідуся.
– А де мені його знайти? – запитав я.
– Дуже просто, – відповіли вони. – Він живе у цегляному будинку з дерев’яних колод, що стоїть осторонь серед шістдесяти точнісінько таких же.
– І справді, дуже просто, – погодився я.
– Простіше не буває, – відповіли вони.
І я пішов.
Бабусин дідусь був велетнем, і не просто велетнем, а велетнем із пляшки. Тільки щось, і він ліз у пляшку. Коли я прийшов, він, мабуть, щойно вискочив із пляшки.
– Як поживаєш? – запитав він мене.
– Дякую, дуже добре, – відповів я.
– Хочеш зі мною поснідати?
– Із превеликим задоволенням, – мовив я.
Він пригостив мене шматочком пива і келихом холодної телятини, а пес сидів під столом і підбирав осколки.
– Брись! – сказав я йому.
– За що? – обурився велетень. – Він учора вполював мені на вечерю зайця. Якщо не віриш, ходімо, я покажу тобі.
І він повів мене в сад. В одному кінці саду в гнізді сиділа лисиця і висиджувала орлині яйця. Посеред саду росла залізна яблуня, всипана стиглими грушами. А в іншому кінці в корзині сидів живий заєць, якого велетень з’їв учора на вечерю.
Повз нас пробіг олень, і я раптом пригадав, що у мене в кишені лежить лук. Я зарядив його порохом і пустив стрілу. Вгору знялася зграя перепілок. Кажуть, я убив вісімнадцять штук, але напевне знаю, що тридцять шість, не рахуючи копченого лосося, котрий саме пролітав над містом. І я приготував з нього найкращий яблучний пиріг, який тільки вам доводилось коли-небудь куштувати.
Приходьте, я пригощу вас!