Марійка й баба-відьма (українська народна казка)


Марійка й баба-відьма (українська народна казка)Був один дід Монька, що носився злегонька і мав червоні постольці… Розповідати казку чи ні? Розповім. У ній, звичайно, правди, як у решеті води. Але слухати можна. То послухайте…

В одного чоловіка вмерла жінка. Але перед смертю покликала до себе дочку, дала їй ляльку і сказала:

– Дивися, Марійко, аби вона була чистенька, годуй її хлібцем, а як прийде якась жура, порадься з лялькою.

Матір поховали. А ненько привів мачуху з двома дівками. Вона незлюбила Марійку за те, що вона завжди прала сорочечку ляльці та годувала її хлібцем.

Одного разу старша вишивала, а менша панчохи плела. Мачуха каже падчерці:

– Поклади в піч трісочку…

Дівчина поклала. Трісочка спалахнула, швиденько згоріла, і вогонь погас. У хаті темно-темно. І мачуха говорить:

– Треба, діти, принести вогню, бо так нам зле сидіти…

Старша відповіла:

– Я не піду за вогнем – мені видно від голки.

І менша не мовчала:

– Я теж не піду – мені видно від глиць.

Мачуха – на Марійку:

– Ти в усьому винна, іди за вогнем!

– Куди я піду?

– Куди очі дивляться!

Витрутила дівча за поріг, Марійка ледве встигла прихопити ляльку.

Надворі дощ, темрява. Марійка йде та й плаче, бо їй дуже холодно. Раптом глип – а перед нею стоїть чорний вершник, на чорному коні, з чорною зброєю в руках. Дівчина затремтіла і трохи не впала. Але пішла далі…

Не встигла Марійка відійти десять кроків, як перед нею гейби з-під землі виріс білий вершник, на білому коні, з білою зброєю в руках. Ноги підкосилися, дівчина аж присіла. Та встала й пішла далі.

Довго йшла. Нарешті глип – світло. Підійшла й помітила: то за парканом, на городі світяться голі черепи.

Дівчина зомліла від страху. Але несподівано щось загриміло, залускало. Вибігла стара баба, аж язика вивалила.

– Ади, сама прийшла в мої руки!

– Мене мачуха прислала за вогнем, – каже їй Марійка.

– Ну, ходи, ходи зі мною, я дам тобі вогню!..

Марійка пішла з бабою. А як підійшла до воріт, баба мовила:

– Отворіться, ворота!

Залізні ворота відсунулися.

Підійшла до берези, що виросла коло воріт.

– Ти, березо, Марійку не бий. Але якщо буде тікати від мене, то вибий їй очі.

Стали перед хатою – із чорними стінами й червоними вікнами. Коло дверей сидів чорний кудлай з червоними очима. Він загарчав і кинувся на дівчину.

Баба заступилася за неї:

– Ти, песику, нічого не кажи Марійці, бо вона, ади, зі мною. Як буде тікати, тоді інше діло – покусай її…

Увійшли до хоромів. Там був величезний чорний кіт з червоними очима. Він кинувся до дівчини й почав її дряпати.

Баба заступилася:

– Ти, котику, сиди собі тихо. Ади, я її веду. Аби-сь тоді дряпав, коли буде тікати від мене.

Увійшли до хати. Баба гукнула наймичку:

– Дівко-чорнявко, давай їсти!

Дівчина-чорнявка поставила на стіл цілий баняк борщу, дванадцять курчат і збанок вина. Баба висьорбала борщ, пролигнула дванадцять курчат і випила збанок вина. Потім сказала наймичці:

– Ти, дівко-чорнявко, дай цій дівчині три грінки хліба і поведи її в пивницю, най перебере там пшеницю й мак. Аби до ранку все було готово. Як не зробить, то я її з'їм!

Марійка гибіла від страху. Баба вилізла на піч, а наймичка повела дівчину в пивницю.

Марійка гірко заплакала. Годувала свою ляльку хлібом, витирала сльози і приповідала:

– Що маю робити? Баба мене з'їсть!

Лялька їй відповіла:

– Не плач, Марійко, й не журися. Лягай собі спати. До ранку все буде готово – зроблено так, як треба.

Лялька вийшла надвір і покликала:

– Гей, ви, миші польові, ану, збігайтеся сюди, бо тут сталася біда!

Миші позбігалися й питають:

– Чого це ти, лялько, покликала нас?

Лялька показала на купу пшениці, перемішаної з маком, і сказала:

– Адіть, пшеницю у зубок – і в куток, а мак – також так, тільки в другий закут. І все треба зробити до ранку.

Польові миші кинулися одні до пшениці, а інші – до маку. Зернятко за зернятком, позносили пшеницю і мак на дві окремі купи, як був розказ ляльки.

Уранці стара відьма прийшла до пивниці, роздивилася.

– Ади, яка ти жвава, – похвалила Марійку. – Та я тебе не випущу звідси…

– Я ж прийшла до вас позичити вогню, – нагадала дівчина.

– Дам тобі, не журися, такого вогню, що шкварчати будеш, – розсердилася баба і сказала наймичці: – Розпали вогонь, я її підсмажу…

Стара пішла на роздобенди, а наймичка розклала у печі великий вогонь.

Марійка так плакала, аж миналася. Потім зняла з голови турпаник і дала його наймичці:

– Візьми собі цю хусточку… Мене все одно спалять.

Наймичка пов'язала оту хусточку, подивилася в люстерко і аж підскочила з утіхи.

– Ти добра, Марійко, як рідна сестра. Я не лишу тебе у біді.

І наймичка дала їй грані у горщечку, хліба, солонини, пирогів і коновку води.

«Ну, – подумала Марійка, – чия відвага, того й перемога».

І вийшла до хоромів. Котюга скочив, як скажений, почав її дряпати.

Та дівчина сказала йому:

– Ти, котику, не дряпай мене, я дам тобі смачненький пиріг.

Котюга почав їсти, а вона – на подвір'я.

– Гав-гав-гав! – казився чорний псисько з червоними очима. Дівчина сказала:

– Ти, песику, ліпше кусай хлібець, а не мене. На!..

Псисько почав їсти і навіть не дивився на Марійку.

Побігла з двора. Береза враз зашелестіла – аж зашипіла від злоби і вже хотіла хльоснути її по очах. Марійка попросила:

– Не бий мене, берізонько. Ади, я принесла коновку води, аби твоє полити коріння.

І вилила воду під березу.

Дерево зашелестіло весело.

Марійка – до брами.

– Отворися, брамонько. Я помащу тобі завіси, аби-сь не скрипіла.

Підійшла і помастила. Брама отворилася, а на кожному слупі запалилася головня. Марійка вхопила зі слупа головню, вийшла на дорогу й побігла додому.

А тим часом баба повернулася зі своїх роздобендів і сказала наймичці:

– Ану, веди ту дівчину, я хочу її підсмажити.

– Вона вийшла до хоромів.

– Нащо ти її пустила?

– Бо дала мені шовкову хустку. Я служу вам сім років, а ви мені ніц-нічого не дали.

Баба вийшла до хоромів:

– Котику, де дівчина?

– Вибігла надвір.

– Нащо-сь її випустив?

– Бо дала мені смачний пиріжок. Я служу вам, відколи живу, а ви мені ніц-нічого не дали.

Баба – надвір.

– Кудлаю, ти пропустив ту дівчину і не роздер її?

– А нащо було роздирати, коли вона дала мені хліба? Я вам служу все життя, а ви мені ніц-нічого не дали.

Баба – до берези:

– Березо, ти не вибила тій дівчині очі, коли вона проходила?

– Ні.

– Чому?

– Бо вона, адіть, полила мої корені водою. Я стою тут зроду, а ви мене ні разу не полили.

Баба кинулась до брами:

– Брамо, ти отворилася перед тою дівчиною?

– Так.

– Чому?

– Бо вона змастила солониною завіси, а ви їх ніколи не змащували й дьогтем.

Баба так злютилася, що одразу трісла на чотири кавалки.

Марійка повернулася додому й розпалила мачусі вогонь. А та зварила борщику горнець, і на цьому казочці кінець.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)