Сталося це давненько, коли ще на нашому узбережжі багато лосів було. Вбив якось вовк Ама молодого лося. Тільки зібрався смачно попоїсти, коли йде лисиця Кавехак. Побачила вовчу їжу, хвостом закрутила, солодким голосом запитала:
– Чи добре м’ясце? Щось я цього літа лосятники й не куштувала. Може, почастуєш?
– їж на здоров’я,– буркотить вовк з повним ротом.
Наїлася руда. Взяли її завидки. Почала вовка вмовляти:
– Ти досвідчений ловець, тому й маєш завжди м’ясо. А мені, крім мишви, нічого не дістається... Узяв би ти мене з собою, повчив би лосів здобувати! Візьмеш?
– Гаразд,– каже вовк,–тільки сьогодні вже пізно. Та й поспати треба після доброго обіду. Приходь завтра раненько, то й підемо.
Назавтра вирушили вдвох. Ідуть та йдуть, нарешті зачув вовк здобич. Підкрався, бачить – лосеня стоїть, від матері відбилося. Підкликав Ама руду й шепоче:
– Приляж поруч, дивись, що буде.
Припала лисиця до трави, розплаталася й жде. Вовк її тихенько питає:
– Чи в мене очі червоні?
– Червоні,– відповідає лисиця, – кров’ю налилися.
– А чи стоїть на загривку шерсть дибом?
– Так, загривок у тебе наїжився.
Кинувся Ама на лосеня і вбив його. Пообідали удвох. Вовк лисицю питає:
– Ну як? Навчилася полювати?
– Та це ж зовсім легко,– каже лисиця.
На другий день пішла лисиця на полювання. Зустріла вона песця та й стала хвалитися, як вона з вовком лосятину їла. Похвалилася, що Ама її полювати навчив.
– Тепер я й тебе навчу.
– А що ж,– каже песець,– і повчусь. Уміння не сміття, завжди згодиться.
Вирушили. Довго йшли. Нарешті зачула лисиця здобич. Підкралася ближче, бачить – лосиха стоїть.
«Ого,– думає,– їжі в мене більше, ніж у вовка, буде».
А вголос своєму учневі каже:
– Приляж поруч, дивися, що буде.
Припав песець до трави, жде. Лисиця йому шепоче:
– Чи в мене червоні очі?
– Ні,– каже песець,– очі такі, як завжди.
– Ти повинен відповісти: «Червоні, кров’ю налилися»,– вчить його руда.
– Гаразд, хай буде по-твоєму, – згоджується песець,– червоні, кров’ю налилися.
– А чи стоїть у мене шерсть на загривку дибом?
– Ні,– крутить головою песець,– шерсть лежить, як завжди.
– Ти повинен казати: «Так, загривок у тебе на
їжився»,– розсердилась лисиця.
– Та нехай так. Загривок у тебе наїжився.
– Отож учись, як полювати треба! – гукнула руда і кинулась на лосиху. А лосиха як ударить лисицю ногою просто по голові, аж череп луснув. Лежить лисиця, хвіст відкинула, лапи сіпаються. Підповз до неї песець на череві, поглянув на свою вчительку й каже:
– Ось тепер у тебе й справді очі червоні, кров’ю налились!
Мовчить руда, не ворухнеться. А песець обійшов навколо й каже:
– А загривок наїжився, шерсть на спині дибом стала.
Мовчить лисиця, вже й лапи не сіпаються.
– Тільки як на мене,– каже песець,– мишкувати якось спокійніше – і цілий, і наїдений. За великого звіра й плата велика. А мені ще жити не набридло.
І побіг собі геть не оглядаючись. Та лисиця вже нічого не чула.
Чи зрозуміла вона, як треба полювати,– як ти гадаєш?