Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.
– Ах,– казав він собі,– якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть сказав:
– Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його викликати до дошки. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що він швидко поправиться.
Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?
На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба когось смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.
Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.
– Що за химера! – вигукнула вона.– На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.
А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.
Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.
Чоловік обурився:
– Я – злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!
– А я й не хочу знати,– відповіла продавщиця.
– Як ви смієте ображати мого діда!
І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього, наче він був із скла.
Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.
– Я тут, мамо! – вигукнув Тоніно.
Та мама його не побачила й не почула і стурбовано оглядала очима вулицю.
– Осьдечки я, тату! – вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:
– Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?
– Я тут, я тут! Мамо, тату! – гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.
Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?
– Не хочу я більше бути невидимим,– сказав розпачливо Тоніно.– Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!
Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.
– Чого це ти плачеш? – питає його дідусь.
– Хіба ви мене бачите? – здивувався Тоніно.
– Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.
– А я вас не бачив.
– Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп’ята звертають увагу на самотнього старого пенсіонера? Я для вас однаково, що невидима людина.
– Тоніно! – гукнула з балкона мама.
– Мамо, ти мене бачиш?
– Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.
– Зараз іду, мамо,– радісно вигукнув Тоніно.
– А ти не боїшся прочухана? – спитав, усміхаючись, дідусь.
Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.
– Ви мене врятували,– сказав він дідусеві.
– Бувай здоров,– відповів дідусь.