Бегемотик, якого звали Мотик, любив плескатися в рідному болоті.
– Гей, Мотику, пішли на лужок, побігаємо! – гукали йому прудкі смугасті зебренята.
Бегемотик розплющував малі свої очиці, дивився на зелений лужок, довго думав, так, що аж великі зморшки перерізували йому плаского лоба: –
Ні… Краще я посиджу у болоті. Мені воно дуже подобається.
І він сидів у болоті і вранці, і в полудень, і ввечері. І снідав у болоті, і обідав у болоті, і вечеряв у болоті, і спав у болоті.
– Гей, Мотику, ходімо на лужок, пограємося в піжмурки. Ти ж так гарно очі заплющуєш! – гукали йому стрункі малі антилопи.
Бегемотик знов розплющував сонні очиці, довго-довго думав, уявляючи собі, як оце він з болота вилазитиме, як довго йтиме на лужок, як жмуритиметься та як шукатиме швидких антилопенят, а ще й додому ж треба, до рідного болота повертатися… І зітхав.
– Ні… Я вже якось отут посиджу.
– Чому?! – дивувалися антилопенята. – На лужку краще!
Мотик знову довго-довго мовчав, обмірковуючи, де саме краще йому може бути, а потім казав:
– Тому, що мені болить животик! Ой…
І ця думка лінивому бегемотикові так сподобалась, що він, коли його кудись запрошували чи прохали щось зробити, відтепер завжди казав про свій хворий животик.
І хоч який лінивий був, навіть склав сам про себе отакого віршика:
Я щасливий бегемотик,–
Ой-ой-йой, болить животик!
Віршика цього Мотик завчив напам’ять і наспівував його, сидячи в рідному болоті, і вранці, і вдень, і ввечері, а коли прокидався, то й уночі!
Скоро зебренята і малі антилопи знали бегемотикового віршика напам’ять і вже не кликали його до свого гурту. Тож кожен займався своїми справами. Хто грався, хто стрибав на лужку, а хто сидів у болоті…
Якось на початку осені бегемотик помітив, що лужок опустів.
Зебренята і малі антилопи кудись вранці зникли. І поверталися по обіді, але вже не стрибали так безжурно, як раніше, а щось вчили, рахували.
І якось бегемотик помітив в одного Зебренятка на папері чорні значки, що їх Зебренятко старанно вивчало. Один значок був схожий на бегемотиків живіт, тому він і запитався:
– Що це таке?
– Де літера «Б»,– відказало Зебренятко.– Однак не заважай мені, будь ласка, я хочу навчитися книжки читати.
– А мені й байдуже,– сказав лінивий Мотик.– Бо мені болить животик.
Але хоч бегемотик відповів так, насправді йому було дуже й дуже сумно.
Раніше всі його приятелі бігали і гралися поруч – на лужку. А тепер ходили до школи, бо там їм було цікавіше.
«Кожному своє»,– зітхав бегемотик.
Одної неділі зебренятка і малі антилопи гукнули бегемотика:
– Гайда разом з нами в кіно! Там цікавий фільм буде, особливо для тебе.
Але бегемотик відповів, як завжди:
– Ой-ой-йой, болить животик!
І зебренята з малими антилопами самі швидко побігли в кіно. А бегемотик зостався один. Сидів він, сидів, і щось стало йому так сумно, так тужно, що він став та й виліз із болота! Припадаючи то на одну товстелезну коротку ніжку, то на другу, Мотик пішов туди, куди побігли його приятелі.
От вже й кіно. Біля дверей бегемотик побачив афішу. На ній було написано…
Мотик зупинився біля афіші, ширше розплющив свої маленькі очиці та й став шукати знайомі літери. Він знайшов одну пузатеньку, схожу на свій животик.
– Бе! – радо вигукнув бегемотик.– Бе!..
Але. як далі не старався Мотик, і збоку заходив, і знизу до афіші зазирав, але тільки й міг прочитати:
– Бе-бе-бе!
– Може, ти Овечка, що отак розбекався? – визирнули з-за дверей дві голови. Це були Зебреня і мала Антилопа.– Ти нам кіно дивитися заважаєш.
– Бе-е-е! – сказав бегемотик.– Це я чи-та-а-аю! Але нічого не розумі-і-ю!
Та й заплакав. Аж калюжа сліз одразу набігла. І Мотик хотів сісти в неї, як у рідне болото.
А звірята засміялися, підхопили його:
– Ні, до болота ми тебе вже не пустимо.
Скоріше заходь! Тут почалось кіно – «Казка про лінивого бегемотика».