У одного чоловіка був син дурень. Парубок уже був, женити пора. Здається, за такого дурня хто б пішов? Але знайшли таку божевільну, що подавала рушники. Одбули весілля, та дурень недовго жив у сім'ї з батьком, зараз старші брати його виперли, поставили йому хату, й відрядили, і нічого не дали.
От і живуть вони собі вдвох із жінкою. Жінка товчеться та заробля, щоб таки збити хоч яку-небудь худібчину та щоб їсти було що; а дурень тільки їсть, та п'є готовеньке, та на печі лежить, та хоч би лежав, а то висить: оце залізе, обхвате жердку руками і ногами й повисне, висить та співа, аж хата розлягається. Раз жінка йому і каже:
– Ти б таки пішов до батька та випросив собі хоч поросятко, як-таки у нас в дворі нічого немає.
– Та добре ж, жінко, я й піду.
Прийшов до батька поздоровкався.
– Казала моя жінка, щоб ви дали порося.
А мати й каже невісткам:
– Підіть там піймайте яке гарненьке поросятко та дайте йому.
Він узяв те порося в мішок, поніс додому.
– На тобі, жінко, порося, казали, щоб берегла.
А сам оп'ять на піч – повис та й співа. На другий день жінка оп'ять йому каже:
– Люди такі: то рибу ловлять, то по зайці ходять, а ти все лежиш, та якби я не заробляла хліба, то й з голоду досі пропав би, піди по зайці.
– Та добре ж,– каже,– жінко, я й піду.
От жінка пішла до сусіда прясти, а він узяв кота й порося у мішок замість гончих собак і пішов у ліс. Тільки що став доходити – біжить заєць: він зараз випустив кота, а той кіт з переляку на дуба заліз, на самий вершечок, та й сидить. Дурень взяв та й порося випустив, а те порося як побіжить у рів, не удержалось покотилось і вбилось. Зостався дурень без нічого: і зайця не піймав, і порося запропастив. Прийшов додому, жінки нема, він і поліз на піч. Прийшла жінка.
– Де ж твої зайці?
– Е, лиха там їх година! Тільки дурно порося пропало.
– Яке порося?
– Та наше-таки, я його брав на охоту.
– От дурний! Люди собак беруть, а він порося. Ти коли сам не знаєш, хоч би людей розпитав.
– А я ще й кота брав, так кіт забравсь на дуба, манив, манив – не лізе, так я його й покинув.
– Любий! Любий! – каже жінка.
Через скільки там днів оп'ять йому каже:
– Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.
Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.
– Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.
– А порося живе?
– Ге! Давно вже нема:
– А де ж?
Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали-таки. Він надів на нього обротьку і повів додому. Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч – повис на сволоці та й співа. Жінка питає:
– А що, дали лоша?
– Дали, он у дворі.
– Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.
– Зажени ж, коли тобі треба.
От у неділю жінка збирається до міста.
– Гляди ж,– каже,– хазяйнуй тут без мене: даси лошаткові їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить і обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молошнику є сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш м'яку паляницю.
– Гаразд,– каже.
Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже виправилась, сіла біля вікна та й сидить. А дурень усе лежав на печі; далі як схопиться, як ухватить вірьовку – давай налигувати Параску. Та кричить, опинається, а він:
– Чого ти, дурна? Ходім, я їсти дам.
Повів її в хлівець, положив сіна і хлівець зачинив, а лошатко повів у хату. Привів. Усипав у мисочку сметани, поламав паляницю і давай сажати лошатко за стіл. Лошатка дрига ногами, головою маха, а він її вговорює:
– Чого ти, дурна, пручаєшся? Сідай, їж, воно добре.
Та й товче її мордою в сметану. Та лошатко як вирветься, вибила вікна, далі як плигне через стіл, миску розбила, стіл прекинула.
– Ні, ти катова лошаця! От дурна, не схотіла сметани.
Поліз на піч та й співа. А Параска тим часом якось відчинила дверці і втікла з хлівця. Прийшла жінка.
– А що, давав лошатці їсти?
– Давав сметани, так вона не схотіла та ще, бач, і вікна побила, й мисочку розбила.
– А боже! Що мені з тобою робити? Де ж таки ти чув, щоб лошатам давали сметану?
– Та ти ж сама казала.
– Я тобі веліла, щоб ти Парасці дав сметани, а лошакові – сіна.
– А я Парасці давав сіна, так вона аж кричить, та не хоче. Зачинив було в хлівець – отже, мабуть, утекла.
– Дурний, дурний! От лиха мені година з тобою.
Діждали заговин. Усі люди ідуть в гості до родичів, і дурень із жінкою до батька. Засиділись там та й припізнились, їх зоставили ночувати. Полягали спати. Дурень – чи спав, чи й ні – будить жінку:
– Жінко, жінко! Я їсти хочу!
– Та хіба ж ти давно вечеряв? Устань же,– каже,– та пошукай – отам на печі була макітра з варениками, що од вечері остались.
Він поліз. Лапкався там, лапкався – знайшов макітру, та не ту, що була з варениками, а другу; а в ту макітру повлазили маленькі кошенята спати. Він не став роздивляться, що там знайшов, поїв кошенят. Прийшов до жінки.
– Чуєш, жінко, які добрі вареники! Та ще й хрускотять, мов з кісточками.
– А побила мене лиха година! Отож ти кошенят поїв. Лягай же спати.
Він полежав трошки та оп'ять торка жінку.
– Жінко, жінко! Я пити хочу.
– А щоб тебе... Отам біля порога стоїть діжечка з водою – встань та й напийся.
Устав він. Ходив, ходив по хаті, налапав помийницю і давай з неї хлебати.
– Жінко, я найшов воду, та така добра, кисленька, та ще мов кишечки тягнуться.
– То ж ти, мабуть, помий напився.
Тільки що жінка заснула, він оп'ять її будить:
– Жінко, жінко! Квасу хочу!
– А, як ти мені надоїв зі своїми примхами! Полізь у погриб там стоїть бочка з квасом, наточи й напийся, та гляди, затикай чіп, щоб не вибіг квас.
Поліз він у погріб, одіткнув чіп і випустив увесь квас. Бродить в погребі по коліна. Сяк-так вибрався відти, увійшов у хату.
– Жінко, жінко! Я квас випустив.
– Гаразд! Ти вже куди не повернешся, наробив добра. Піди набери попелу, отам у сінях в жолобку стоїть – та засип. Та гляди, не попади борошна!
Пішов він, найшов борошно, набрав і засипав той квас. Увійшов у хату.
– Жінко, жінко! Вже засипав квас, та хто його зна, що мені попалось – таке, як борошно, і пахне борошном, ось устань подивись.
Встала вона, полізла в погріб, коли гляне, аж, лиха година, увесь погріб ізсипаний борошном.
– А щоб же тебе,– каже.– Ну що тепер батько скаже? Збирайся та ходімо, щоб хоч не чути, що тут буде.
Убралися тихенько, та так, що ніхто й не чув, і до світа дома стали. Та більше вже ніколи не ходили в гості.
Так собі живуть та хліб жують. Жінка все побивається, так, як і побивалась, а дурень висить на печі та співає.