Як ведмідь лисиці хату лагодив (українська народна казка)

Був собі ведмідь, який не вмів нічого робити. Якось він побачив на узліссі лисичку. Такою смутною, такою зажуреною він її ще ніколи не зустрічав.

– Чого зажурилася, кумонько? – запитав.

– Ех, куме ведмедику, що мені робити – й сама не знаю. Хатка моя геть валиться.

Поглянув ведмідь – і справді: лисиччина хатка от-от в яр звалиться, на одній волосині тримається.
– Е, кумонько, тут роботи кіт наплакав, – раз-два, й усе буде як слід, – каже ведмідь.

– Справді? – зраділа лисичка. – Гаразд, кум-чику, зроби, прошу тебе.

Ведмідь одразу взявся до діла. А лисичка так зраділа, що й не сказати.

– Працюй, працюй, кумику, – каже. – А я тим часом спіймаю тобі курочку, меду принесу.

– Оце добре, ото догадлива ти. Що ж, іди, іди, – аж усміхнувся ведмідь.

Пішла лисичка в село. А ведмідь ще завзятіше заходився коло хатки. Як розмахнувся та як ударив лапою, колода так і вилетіла з лисиччиної хатки. Ще розмахнувся і вдарив – ще одна колода вилетіла і впала неподалік. Опам’ятався ведмідь лише тоді, як усі стіни розкидав. Одна стріха тільки залишилася. Ведмідь почухав собі потилицю.

– Що ж його робити? Ось-ось лисичка повернеться... Що вона скаже?!

Думав-думав і придумав: розкидав колоди так, щоб їх і видно не було.

Прийшла лисичка, глянула – й аж обімліла. Тільки одна стріха ще держиться.

А ведмідь каже:

– Не лякайся, кумонько! Ось побачиш: я звідси піду – і хата мов з-під землі виросте.

Сиділа-сиділа лисичка, ждала-ждала, та хата мов крізь землю провалилася. А вже смеркається, вечір настає. Почалася холодна злива. Що робити? Довелося лисичці в нору втікати. Відтоді лисиці не будують собі хаток, а живуть у норах.