Маленька відьмочка та самокат (Олена Скуловатова)

Галинка дуже хотіла самокат. Щоб був блискучий, аж до осліпу й з рожевими колесами, які світяться вночі. І от нарешті тато приніс подарунок.

Він був ще гарніший, ніж в її мріях. Галинка вдягнула новеньку спідничку, зав'язала коси стрічкою та поїхала в парк кататися. Вона мчала назустріч вітру і їй здавалося, що перехожі обертаються та дивуються, яка вона стрімка та гарненька. Спідничка розвивалася і ніжно тулилася до голих ніжок. Катаючись парковими доріжками, вона помітила, що на лаві одиноко сидить повненький хлопчик з кирпатим носом вкритим веснянками.

«Він, мабуть, не займається спортом, раз так розтовстів, − думала дівчинка, − буду кататися повз нього, нехай дивиться та заздрить. Може, теж почне чимось займатися».

Вона пролетіла повз хлопчика разів з десять. Минаючи кирпатого товстуна вдавала, що не помічає, як він дивиться на неї. Галинка думала, що хлопчик захоплюється її вправністю та почувалася зіркою.

Замріявшись та остаточно зарозумівшись, дівчинка не помітила кошеня, яке вибігло на переріз. Було пізно спинятися, й щоб не задавити малого, Галинка різко крутнула руля в бік та злетіла з самоката, прошкрябавши колінами по асфальту. Лежала розтягнувшись посеред доріжки й почувалася нещасною.

Зі стогоном перевернулася й сіла роздивляючись зчесані коліна з яких сочилася кров.

− Забилася? Дай руку, допоможу стати, − Галинка підняла очі й побачила, що поряд неї стоїть той самий хлопчик. Під пахвою в нього була милиця, на яку він спирався всім тілом. Вільну руку простягнув їй назустріч, пропонуючи допомогу.

Галинка відчула нестерпний сором. Цей хлопчик виявився хворим, а вона вважала його ледачим. Він набагато кращий за неї, такий добрий та уважний. Дівчинка взяла простягнуту руку, підвелася й пошкутильгала до лавки. Хлопчик йшов слідом.

Присівши, діти розговорилися й Галинка дізналася, що хлопчика звуть Лесиком, і він раніше дуже любив грати у футбол. Мріяв стати чемпіоном як Роналдо, але захворів й тепер прогнози невтішні. Лікарі кажуть, що скоро він не зможе ходити навіть на милицях.

Галинка щиро шкодувала цього милого хлопчика. Ввечері за Лесиком прийшла мама, і він повільно, спираючись на милиці, пішов додому. Галинка теж пішла, тримаючи самокат в руках. Кататися їй не хотілося.

***

Наступного дня Галинка цілеспрямовано мчала на самокаті в бік знайомої лавки. Лесик вже був на місці. Дівчинка сіла поряд і показала замазані зеленкою коліна. Діти говорили. Лесик, який через хворобу мав багато часу, прочитав безліч книг. Він розповідав Галинці про далекі острови, піратів та неймовірні пригоди.

Відтепер Галинка їздила в парк не просто так. На неї чекав друг. Коли вона думала про нього, на душі ставало тепло та радісно. Так минув місяць.

Одного разу Галинка приїхала на знайоме місце, але Лесика не знайшла. Вона чекала майже годину, зрештою втомилася й поїхала додому. Настрій відразу зіпсувався. Наступного дня дівчинка знову поїхала шукати Лесика, але хлопчик не з'явився, і вона зрозуміла − сталася біда.

****

Коли мама поцілувала доню та побажавши: «На добраніч», − вийшла з кімнати, Галинка скочила з ліжка та витягнула з-за шафи віник. Вона відкрила вікно, осідлала свого «коня» й вилетіла в ніч. На небі стояв повний місяць. Галинка задумала складну справу. Вона знала, що в лісі живе Головна відьма й саме до неї направлялася смілива дівчинка.

Діставшись лісу Галинка приземлилася. З-за кущів вийшов вовчик:

− Мої вітання, шановній відьмочці.

− Привіт, вовчику. Мені конче необхідна Головна відьма, проведеш мене до неї?

− Ти знаєш, що Головна відьма, насправді ніяка не відьма. Вона значно давніша. Колись була слов'янським божеством, на ім’я Дана, але люди забули про неї й тепер вона живе тут. Будь з нею обережна.

За пів години друзі опинилися на галявині біля річки. Хата Головної відьми була схожа на невеликий дерев'яний теремок. Галинка піднялася скрипучими сходами й несміливо прочинила двері.

Посеред кімнати стояла висока струнка жінка. Її розпущене волосся відливало синім кольором, а очі були такі голубі та глибокі, що дівчина задивилася. Вона уявляла її старенькою бабусею.

− Заходь, якщо прийшла. Й Сірого клич. Знаю, що він на дворі чекає.

− Добрий вечір, − проказала Галинка та гукнула на двір: − Вовчику, заходь!

Сірий нехотя бочком увійшов до кімнати. На нього зашипів великий чорний кіт, що спав на лаві біля вікна.

− Я тут посиджу, − вклався на передні лапи в кутку.

− Розповідай з чим прийшла.

− Хочу попросити допомоги. Мій друг тяжко хворий і крім вас ніхто не здатен його врятувати.

− Подивимось. − Жінка дістала залізний тазик, плеснула води й проказала заклинання. За мить, як на екрані телевізора, з'явилося зображення. Дівчинка побачила Лесика, який сидіть на лікарняній койці, його маму та чоловіка в білому халаті. Лікар говорив, а мама плакала. Галинка не чула слів, але Дана сказала, що прочитала по губах:

− Хлопчику завтра ампутують ногу. У твого друга, дуже важка хвороба, але я можу йому допомогти.

− Будь ласка, дуже вас прошу, − благально склала рученята Галинка.

− Ти майбутня відьма і знаєш, що за все в житті доводиться платити. Ціна буде високою.

− Що завгодно, − відповіла не розмірковуючи.

− Я хочу твій вказівний палець, − Головна відьма дивилася серйозно і Галинці стало страшно. Як це віддати палець? Але ж вона сама пообіцяла що завгодно. Вовчик, який чув цю розмову, підвівся і його шерсть стала дибки. Він відчув небезпеку, а кіт знову вигнув спину та зашипів.

− Беріть, − дівчинка простягнула руку відьмі. Та взяла з полички великі ножиці й піднесла їх до пухкої дитячої долоньки. Вовчик приготувався стрибати, Галинка закусила губу та замружила очі...

Раптом Головна відьма розсміялася.

− Забирай свою руку. Бачу, що ти смілива дівчинка і щиро прагнеш врятувати друга. Я візьму іншу плату. Хочу твій самокат.

− Добре, відказала з полегшенням Галинка, − їй було шкода новенький татів подарунок, але це ж це не палець, а звичайна іграшка. Головна відьма махнула рукою, і самокат з'явився в кімнаті, ппроказала чарівні слова і він зробився зовсім маленьким. Вона поклала його в банку й закрила кришкою.

− Консерви на майбутнє, − хмикнула. Узяла іншу банку, відлила в маленьку пляшечку рідину з неї, щось прошепотіла й дала дівчинці. − Сьогодні вночі маєш оббризкати цим зіллям свого друга, але треба поспішати, поки не заспівали півні. Зараз ти увійдеш в ці двері й опинишся в палаті Лесика. Прощавай, − Головна відьма показала на різьблені дверцята великої шафи, що стояла в кутку.

Дівчинка підійшла до дверей, і вони відчинилися. Вона подякувала та ступила в темряву, а вовчик стрибнув слідом.

***

Друзі опинилися в лікарняній палаті. На ліжечку тихо посапував Лесик. Глинка відкрила пляшку та збризкала хлопчика чарівним зіллям.

Коли вибралися на двір, Галинка згадала, що віник залишився в лісі.

− Як же я потраплю додому?

− Я тебе підкину, сідай, − вовк підставив свою блискучу чорну спину, а Галинка сіла верхи, як на коня, і вони помчали нічними вулицями.

***

Наступного дня в парку Лесика не було. Не з'явився він і через день. Галинка ходила до їхньої лави в надії його зустріти цілий тиждень.

Одного разу поверталася зі школи й побачила, що на майданчику хлопці ганяють у футбол. Вона зупинилася та стала спостерігати. Серед спітнілих червоних хлопчаків ледве впізнала Лесика. Він виглядав цілковито захопленим грою й більше не здавався товстим, навпаки став спортивним та підтягнутим.

Дівчинка вилізла на парканчик та всілася звісивши ноги. Їй було цікаво, з яким рахунком закінчиться тайм. Нарешті хлопчаки награлися й Лесик помітив Галинку.

− Привіт, − загукав радісно. − Я зараз перевдягнуся й проведу тебе додому, хочу розказати цікаву історію. Почекаєш?

− Звісно почекаю, − сказала посміхаючись Маленька відьмочка.