У селянську садибу, що стояла край лісу, внадилася лисиця красти курей. Що не робили – нічого не допомагало. Врешті господар закинув рушницю за спину і пішов шукати злодійку. Скоро чоловік помітив лисячий слід і по ньому прийшов до нори. Хитрунка хотіла втекти через запасний хід, але куля наздогнала її. Чоловік перекинув лисицю через плече та й пішов додому.
Раптом він побачив зграю тетеруків. Узяв їх на приціл і вже хотів стріляти, але подумав: «Що я з них матиму? Та й тетеручата ще малі, хай ростуть».
Пішов мисливець далі. Коли бачить – дибає глухар з пораненим крилом, ніяк не може злетіти. Чоловік хотів узяти птаха як здобич, але пожалів: «Що мені з цього однокрилого, хай краще одужує».
Що далі він ішов – ліс густішав, дорога ставала якоюсь чужою, дивною. Виліз мисливець на верхівку ялини поглянути, чи не видно де хати, а навкруги ліс, як море. Стемніло, і чоловік занепокоєно присів на пеньок.
Несподівано він побачив, як між дерев зблиснув вогник. Зрадів мисливець і пішов на той вогник. Невдовзі він уже був біля старої вкритої мохом хатинки.
Двері відчинились, і на порозі став дідусь у високому капелюсі з бересту і з білою, з прозеленню, бородою.
– Не бійся, синочку,– мовив він привітно,– заходь, я знаю, що ти заблукав. Можеш у нас і переночувати.
З острахом ступив чоловік у дивний дім. Біля вогнища пряла бабуся, але кужіль її була не з льону, а з лубу. І вбрання їхнє було не з тканини, а з тонісінького бересту.
Чоловіка все це надзвичайно здивувало.
– Тепер сідай на лаву і спочинь,– мовив сердечно дідусь,– Ти сьогодні здорово находився. Ти пожалів моїх тетеручат і змилувався над покаліченим глухарем – спасибі тобі за це. Ти покарав лисицю-хитрунку, але це невеликий гріх. Руда завжди була ворогом пташенят.
Тим часом бабуся подала вечерю й запросила чоловіка підвечеряти. На столі були яблука, чорниці й суниці, малина й морошка та великий березовий кухоль квасу.
– Їж, їж,– припрошував старий.– Ми живемо в такій глушині, що споживаємо лише те, що дає ліс.Чоловік скуштував усього і, втамувавши голод і спрагу, ліг на ліжко з бересту, де спати було м’яко, як на перині.
– Буде ліпше, коли я тебе проведу, а то знову заблукаєш, – сказав ранком дідусь.
Старий надів берестового капелюха, взув луб’яні постоли і накинув каптан із деревної кори. Дідусь був такий, що здалеку скидався скорше на дерево, ніж на людину.
Прощаючись, бабуся передала мисливцеві коробочку з березової кори для його дружини.
Вирушили в дорогу. Дідусь ішов так швидко, що мисливець, хоч був молодший од нього, ледве бігцем устигав за ним. Побачив дідусь, що його гість зовсім захекався, й усміхнувся:
– Це ще й нічого! Я можу й швидше ходити!
Вийшли на узлісся, і старий мовив:
– Далі йди сам. А мені не можна: я – лісовик.
І дідусь зник так швидко, що селянин не встиг подякувати йому за гостинність.
Господар прийшов додому і дав жінці берестяну коробочку. Та повертіла її в руках і викинула у вікно.
Під вікном, де впала коробочка, звелися три яблуньки. Вони росли так буйно, що вже наступного року їхні віти аж угиналися від медових плодів. Це був подарунок лісовиків.