Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Лісовий цар Ох (українська народна казка)

Казки про:
2614

Лісовий цар Ох (українська народна казка) Колись то давно жив собі убогий чоловік із жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо вдалося, той одинчик, що Господи! Нічого – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та прісцем пересипається. Уже йому, може, років з двадцять, а він усе на печі сидить – ніколи й не злазить. Як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: «Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!»
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:

– Що ти, чоловіче, думаєш з ним робити, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, найняв, то найняв, – може б, його чужі люди чого вивчили.

Порадились, батько й оддав його на кравця вчитись. От він там побув днів зо три та й утік; виліз на піч – знов прісцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця в науку. То він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитися. Так і там не був довго – втік. Батько – що робити?

«Пореду, – каже, – ледащо у інше царство, де найму, то найму, – може, він відтіля не втече!» Взяв його і повів.

Ідуть та йдуть, чи довго чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:

– Притомивсь я – сяду, одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

– Ох! Як же я втомився! – каже.

Тільки це сказав, аж із того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

– Що тобі, – питає, – чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався, де воно таке диво взялося, та й каже йому:

– Хіба я тебе кликав? Одчепись!

– Як же не кликав, – каже дідок, – коли кликав! Я – лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

– Та цур тобі, я тебе й не думав кликати! – каже чоловік.

– Ні, кликав! Ти сказав: «Ох!»
– Та то я втомився,– каже чоловік,– та й сказав.

– Куди ж ти йдеш? – питає Ох.

– Світ за очі! Веду оцю дитину наймати, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе вдома що найму, то й утече.

– Найми, – каже Ох, – у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене!

– Добре, – каже чоловік.

От ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та й повів на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої.

А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все… А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!..

– Ну, сідай же, – каже Ох, – наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву – й страва зелена; він попоїв.

– Ну, – каже Ох, – піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця і заснув. Приходить Ох – аж він спить. Ох його зв’язав, звелів наносити дрів, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді попілець по вітру розвіяв, а одна вуглина й випала з того попелу. Він її сприснув живою водою: наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, а той знову заснув.

Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живою водою: наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його й утретє, знов сприснув живою водою: із того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні здумати, ні згадати, хіба що в казці сказати.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько іде за сином. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та:

– Ох!

Ох і виліз із пенька та й каже:

– Здоров був, чоловіче!

– Здоров, Ох!

– А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.

– Прийшов, – каже, – за сином.

– Ну йди! Як пізнаєш, бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходять до його хати; Ох виніс мірку проса, висипав, назбігалось такого до біса півнів!

– Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син.

Чоловік дивився, дивився – всі півні однакові: один у одного – не пізнав.

– Ну, – каже Ох, – іди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме у мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік. Чоловік знов іде до Оха. Прийшов до пенька:

– Ох! – каже.

Ох до нього виліз.

– Іди, – каже, – пізнавай!

Увів його у кошару – аж там самі барани один в одну. Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав.

– Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.

Чоловік і пішов, журячись.

Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде, аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.

– Здоров, чоловіче!

– Доброго здоровля, діду!

– Куди тебе Бог несе?

– Іду,– каже,– до Оха виручати сина.

– Як саме?

– Так і так, – каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

– Е! – каже дід, – погано, чоловіче! Довго він тебе водитиме.

– Та я вже,– каже чоловік,– і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робити тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадати?

– Знаю! – каже дід. – Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молити! Бо все-таки, який він не був, а мій син – своя кров!

– Слухай же, – каже дід, – як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів: то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!

Подякував чоловік дідові і пішов.

Приходить до пенька.

– Ох! – каже.

Ох і виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, скликав голубів. Назліталось їх така сила, що Господи! – і все один в один.

– Пізнавай, – каже Ох, – де твій син. Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій!

От усі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубається. Чоловік і каже:

– Ось мій син!

– Ну, вгадав! Коли так – бери!

Взяв, перекинув того голуба: став із нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!

– Ходім же, сину, додому!

От і пішли.

Ідуть дорогою та розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син разказує; то батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

– Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний… Служив ти три роки, та нічого не заробив!

– Не журіться, тату, – все гаразд буде. Глядіть, – каже, – тут полюватимуть за лисицями паничі; я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас. Ви мене продайте за триста карбованців – тільки продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть – розживемось!

Ідуть та йдуть, аж так на узліссі собаки ганяють лисицю,– так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.

– Це твій хорт?

– Мій!

– Добрий хорт! Продай його нам!

– Купіть.

– Що тобі за нього?

– Триста карбованців, без ретязя!

– Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо.

Відрахували гроші, взяли хорта – <цавай полювати. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, та погнав аж у ліс, та перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.

Ідуть та йдуть. Батько й каже:

– Що нам, сину, цих грошей, тільки що хазяйством завестись, хату полагодити…
– Не журіться, тату, буде ще. Тут паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. Я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть. Ви мене продайте знов за триста карбованців, тільки без шапочки.

От ідуть полем. Паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом – так зразу і насів того перепела. Паничі побачили.

– Це твій сокіл?

– Мій.

– Продай його нам.

– Купіть.

– Що тобі за нього?

– Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

– Ми йому парчеву зробимо.

Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

– Ну, тепер ми розжились трохи, – каже батько.

– Пождіть, тату, ще буде. Як будемо, – каже, – йти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.

От заходять до містечка там чи що, аж ярмарок. Син перекинувся конем – і такий кінь, як змій, і приступити страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами землю вибиває!

Тут понасходилось купців – торгують.

– Тисячу, – каже, – без недоуздка, то й беріть!

– Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!

Дають п’ятсот.

– Ні!

А це підходить циган, сліпий на одно око:

– Що тобі, чоловіче, за коня?

– Тисячу без недоуздка.

– Ге! Дорого, батьку: візьми п’ятсот з недоуздком!

– Ні, не рука, – каже батько.

– Ну, шістсот… бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв, так чоловік і шага не спускає.

– Ну, бери, батьку, тільки з недоуздком.

– Е, ні, цигане: недоуздок мій!

– Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавати без уздечки? І передати ніяк.

– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.

– Ну, батьку, я тобі ще п’ять карбованців накину – тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни варт, а циган дає п’ять карбованців! Взяв і оддав.

Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня – та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня пустив пастись, а сам пішов у хату.

– Не втік таки від моїх рук! – каже жінці.

От у обідню пору бере Ох того коня за поводи, веде до водопою, до річки. Тільки привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думаючи, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце – що нажене, то окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… От оце вона дожене та:

– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

– Коли ти, кумонько, хочеш балакати, – каже окунець щуці, – то я й так чую!

То це – що нажене щука окуня та:

– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

То окунець відстовбурчить пірця та:

– Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!

Довго ганялася щука за окунем – та ні! А це випливає той окунь на берег – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся -гранатовим перетнем у золотій оправі, царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

– Який я, таточку, гарний перстень знайшла!

Батько милується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час повідомили царя, що прийшов якийсь купець.

А то Ох купцем перекинувся.

Цар вийшов:

– Що тобі треба, старче?

– Так і так. Плив я,– каже Ох,– кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду. Чи ніхто з ваших не знайшов?

– Моя дочка знайшла,– каже цар.

Покликали й її. Ох як узяв її просити, щоб оддала, «бо мені,– каже,– і на світі не жити, як не привезу того перстня!»
А вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:

– Оддай, – каже, – дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові – оддай! А Ох так просить!

– Що хочете, те й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень.

– Ну, коли так, – каже царівна, – то щоб ні тобі, ні мені!

Та й кинула той перстень на землю… він і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думаючи, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно, клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, – він тієї пшонини не з’їв. Як поклював, у вікно вилетів, та й полетів собі… А з тієї пшонини та перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:

– Ні за ким, – каже, – я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився – що то за простого оддати свою дочку; а далі погодився. Поблагословили їх та й подружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали.



== Читать на русском языке ==