Міхал і пан (польська казка)

Давним-давно, років, може, з двісті тому, в одному селі жив чоловік на ім'я Міхал. На зріст він був невисокий, але силу мав неабияку – однією рукою підіймав лантух з зерном, мов невеличку торбину, ще й завдавав його собі на плечі.

Міхалова хата стояла на галявині в лісі; мав він клаптик поля, а дітей аж п'ятнадцятеро, отож доводилось йому працювати від ранку до вечора.

Тільки й було в нього багатства, що двоє сивих коней, гарних на диво. Всі в селі заздрили Міхалові, що він має таких красенів. А найбільше дивувалися, чим Міхал їх годує, бо частенько йому самому з жінкою та дітьми не було чого їсти. Та Міхал тільки усміхався, чуючи, що кажуть про нього сусіди. Коли коням не вистачало сіна, він брав косу на плече, бгав за пазуху ряднинку та вирушав увечері в ліс косити траву. Принесе, було, повну ряднинку трави, дасть коням, а сам приказує:

– Хто, як не ви, працює на мене! Треба про вас подбати чи ні? А везуть на вас усяку всячину. Ну й нехай! їжте, мої сивки, їжте!

Раз навесні вирушив Міхал орати свій клаптик поля. Оре та погейкує па коней. Коли це їде по дорозі німецький граф, який жив неподалік у маєтку. Вже давно вподобав він Міхалових коненят і поглядав на них заздрим оком. Не раз і намовляв його їх продати, але Міхал і слухати не хотів. Отож граф надумав забрати коней силоміць.

Побачив, що Міхал оре свою смужку, й наказав кучерові зупинитися. Виліз із брички і йде полем. А Міхал, угледівши графа, мерщій звернув на дальній кінець поля. Зупинив сивок і почав поправляти упряж.

Граф аж зубами заскреготів од люті, але нічого не вдієш – мусив перейти через усе поле.

– Добридень, Міхале.

– Добридень і вам, вельмишановний пане граф.

Граф поплескав Міхала по плечі.

– Чуєш, Міхале, я хочу купити твоїх коненят.

Міхал насупив брови:

– А я не продам!

– Та я добре заплачу.

Бачить Міхал, що ніяк графа позбутися, й каже:

– А може б, ми, ясновельможний пане граф, об заклад побилися?

– Згода! – зрадів граф.

– Ось давайте: хто краще збреше – того й коні будуть. Як ви. пане граф, програєте – дасте мені сто талярів, як я – віддам вам своїх снвок.

– Напевне, я збрешу краще, ніж ти! – вигукнув граф.– Ось побачиш, старий дурню! Але кожен хай збреше тричі, не менш.

Міхал кивнув головою.

– В мене незвичайна корова,– почав граф.– Я щодня годую її зіллям, а яким – тільки сам знаю Вона дає за один раз сто літрів молока.

– А в мене що було торік! – каже на це Міхал.– Ось па цьому полі під лісом усе поперекручувалося. Колосся росло в землі, здорове, як буряки, а коріння стирчало вгору. Ріпа, завбільшки з людську голову, достигала вгорі, а гичкою трималася за землю.

– Цього разу твій верх. Я програв,– мовив, скривившися граф.

– Кажіть далі, ясновельможний пане граф,–побачимо чиє буде зверху.

– Ще за діда-прадіда росла в моєму садку висока сосна,– почав знову граф.– Вона була така висока, що вершину її було видко за сто верст, і така товстелезна, що сто чоловіків не могли її обхопити. Коли сосну зрубали й розпиляли на дошки, з тих дощок побудували велике село, а трісками палили груби в маєтку цілісінький рік. Твоя хата, Міхале, теж із дощок, напиляних з тієї сосни...

Міхал за другим разом розповів небагато:

– Коли ви, пане граф, не розгніваєтесь, розкажу вам, як торік полював зайців. Зустріну зайця, насиплю йому солі на хвіст – і вже він готовий, сам іде до рук.

– А бачиш, я виграв! – радісно вигукнув граф.

– Ваша правда. Кажіть тепер третю свою побрехеньку.

– Я розповім тобі теж про полювання. Колись була в мене рушниця з кривою цівкою. Пішов я з тією рушницею полювати оленів. Стою па узліссі, чекаю. Раптом з лісу вибігає олень. Дивлюся – очам своїм не вірю: роги в нього такі розложисті, як гілки на дубі. Глянув пильніше: ген за цим оленем, біля пагорка, стоїть другий, ще кращий. Націливсь я. стріляю. І що б же ти думав: одним пострілом забив двох оленів – і того, що вибіг перший, і того, що стояв біля пагорка. Отака була в мене рушниця з кривою цівкою.

Міхал тільки посміхнувся. Присів на дишель своєї сохи, понюхав тютюнцю, кілька разів чхнув, аж луна в лісі розляглася, й заговорив:

– Еге ж, вельможний пане граф, тепер черга на мене... Отож так... Жив колись у нашій околиці граф. Він був дуже суворий. Пам'ятаю раз, коли в нього на кухні зник буханець хліба, наказав він відшмагати різками всіх слуг та обшукати всі хати на селі. В цього графа була тьма-тьменна бджіл; вуликів – і не злічити. Доглядав вулики мій батько. А граф півроку скупенький був. Щодня лічив він бджіл, та ніяк не міг полічити, помилявся й починав спочатку.

Раз трапилося так, що з найбільшого вулика, з якого мій батько кожного року брав дуже багато меду, зникла бджолина матка. Хтозна, де вона поділася, але бджоли перестали збирати мед і помалу теж зникали.

Пан граф скликав людей з усього села і в усіх обшукав кишені – чи хтось, бува, не сховав бджолину матку.

Але бджоли ні в кого не було. Тоді пан граф вирушив її шукати. Шукав, шукав – ніде немає. Тут він згадав, що є в селі хлопець, який допоміг колись знайти йому бджолину матку, що зникла з іншого вулика. Цей хлопець був я, вельможний пане.

Пан граф повернувся, забрав мене з хати, й ми разом подалися шукати бджолу.

Спершу вилізли ми на небо. Там було дуже гарно. За столами сиділи чоловіки й жінки, а з ними янголи. Всі їли й пили молоко з медом.

Мій пан дуже засмутився, бо не побачив там жодного графа.

А потім подалися ми шукати бджолину матку аж у пекло. Я йшов попереду, пан граф – за мною. Зайшли ми у ворота, стали за рогом і дивимося. І що б же ви думали – кого побачили? Побачили в пеклі силу-силенну графів. Усі кипіли в смолі. Було там ще кілька бідних селян. Але вони тільки підкидали дрова під казани із смолою. 1 раптом мій пан побачив у одному казані свого батька. Пополотнів, та як кинеться тікати! Злякався, що батько пізнає його й потягне в смолу...

– Ах ти ж брехун! – гримнув спересердя граф.– Як ти смів розказати мені таку нісенітницю!

1 рантом схаменувся. Виходить, Міхал таки виграв!

Насупившись, пан граф пхнув Міхалові в долоню сто талярів і пішов геть, навіть не глянувши на коней. А Міхал посміхнувся й став орати далі.