Коли сонце, стікаючи багрянцем за обрій, востаннє торкнулося золотих бань церков, козак Северин зрозумів: ранку це місто може не побачити. Чорна орда, закриваючи небо пилом та димом, сунула з півдня, наче сарана. Їх було так багато, що навіть найгостріша шабля притупилася б об ворожі шиї, а коні впали б від утоми.
Северин був не простим воїном, а характерником. Вмів він і кулю рукою зловити, і туман на ворога напустити, і з вовками, як із братами, говорити. Але дивлячись на палаючі обрії, він розумів: тут малої магії замало. Потрібно щось таке, що змінить сам хід буття.
Згадалася йому прадавня легенда. Казали старі люди, що саме цієї ночі, коли місяць ховається за хмарами, у найглибшому яру цвіте Квітка Папороті. І дарує вона не золото, не скарби, а владу над тим, чого не можна торкнутися – над Часом.
Не гаючи ні миті, осідлав Северин свого вороного і, пришпоривши коня, полетів до Чорного Яру. Вітер свистів у вухах, намагаючись збити з дороги, а ліс, зустрічаючи гостя, грізно шумів, простягаючи колючі віти.
Діставшись хащів, де навіть вдень панували сутінки, козак зійшов з коня. Іти далі треба було самому. Пробираючись крізь густий чагарник, розсуваючи руками колюче гілля, він побачив у далині дивне, примарне сяйво.
Там, посеред галявини, оточена мороком, цвіла вона. Квітка палала синім, холодним вогнем, пульсуючи, наче живе серце. Але довкола неї, сплітаючись у дикий танок, вили та реготали чорти. Були вони кудлаті, з палаючими очима, і шкіра їхня віддавала болотною тванню.
– Куди йдеш, чоловіче? – засичав один, вистрибнувши перед Северином і крутячи довгим хвостом. – Хочеш золота? Ми дамо тобі стільки, що коні не повезуть!
– Хочеш влади? – підхопив інший, клацаючи іклами. – Станеш гетьманом над усім світом!
– Тільки не чіпай квітку! – завили вони хором, насуваючись щільним кільцем.
Северин, не зводячи очей із сяйва, лише міцніше стиснув руків'я шаблі.
– Не треба мені вашого золота, – промовив він твердо, переступаючи через коріння. – І влада мені не потрібна. Мені потрібен порятунок для мого роду.
Чорти кинулися на нього, намагаючись збити з ніг, засліпити, заплутати. Але характерник, шепочучи стародавні молитви-замовляння та майстерно ухиляючись від пазуристих лап, ішов уперед. Його воля була міцніша за крицю, а помисли – чистіші за джерельну воду. Нечиста сила, відчуваючи цю незламність, відступала, сичачи від болю, наче обпечена правдою.
Дійшовши до квітки, Северин простягнув руку. Пальці обпекло холодом, але він, не вагаючись, зірвав магічний цвіт.
У ту ж мить ліс затих. Чорти розсипалися попелом, а синє сяйво охопило козака. Він підняв квітку над головою і, дивлячись у бік рідного міста, де вже чулися крики ворогів, вигукнув:
– "Спинися, мить! Замри, біда!
Хай час застигне, наче лід,
Щоб люта не пройшла орда
Й навік пропав ворожий слід!"
І сталося диво.
Вітер, що гнав хмари, завмер. Птах, що летів у небі, завис у повітрі, не махаючи крильми. Ворожа стріла, випущена в бік міста, застигла, не долетівши до цілі. Воїни орди, занісши шаблі для удару, перетворилися на нерухомі статуї. Тиша, густа і дзвінка, огорнула світ.
Северин врятував місто. Але ціна була висока. Він сам, стискаючи у руці квітку, так і залишився стояти на краю Чорного Яру. Він став вартовим застиглого часу, вічним охоронцем, який тримає ворогів у полоні тієї миті, коли вони хотіли чинити зло.
Кажуть, що й досі, якщо зайти глибоко в ліс, можна побачити кам'яного козака з квіткою в руці. Поки він стоїть – місто спить спокійно, а час тече своїм звичним руслом, обминаючи давнє лихо.