У сиву давнину, в одному далекому селі, люди жили заможно та щасливо. А чому їм так велося? Бо водили селяни щиру дружбу із самим Гірським Богом. Він же, як вірний друг, допомагав їм щедрі врожаї ростити, відганяв шкідників ненажерливих та злі сили від людських осель відводив.
Кожної осені Бог підіймався високо в гори й звідти, з піднебесся, за селом наглядав. А щойно наставала весна – неодмінно спускався в долину. Селяни чекали на нього з нетерпінням, адже без благословення Гірського Бога рису на полях не висаджували. Тому й називали його навесні лагідно – Богом рисового поля.
Був цей Бог напрочуд добрим, але мав одну ваду – був надміру сором’язливим: то почервоніє раптом, то обличчя рукавом затулить, ніби юна дівчина на виданні.
Та якось однієї весни трапилася така пригода. Як і заведено, зійшов Бог у село, коли саме час був рис саджати. Зустріли його шанобливо: подарунки піднесли, частування влаштували. І все було б добре, якби не заманулося Богу прогулятися околицями.
Обійшов він хати, оглянув поля та й вийшов до дзвінкого струмка. Сів на березі перепочити, милується красою. І треба ж було такому статися – зазирнув Гірський Бог у воду, та й побачив там своє відображення!
А як побачив, так і зойкнув: – Лишенько! Оце біда! Невже це я?! І гадки не мав, що я такий незугарний! Ну й обличчя... Який сором! Ох, який же сором!
Заридав Гірський Бог гіркими сльозами, підхопив свої пожитки та й чимдуж чкурнув назад у гори.
Розгубилися селяни, почали гукати вслід: – Зачекай! Не журися! Ми ж тебе й такого любимо та шануємо!
Але Бог біг без оглядки, нічого й чути не хотів. Злякалися люди: "А що, як він тепер ніколи не повернеться?". Так воно й сталося. Заховався Гірський Бог у лісових хащах, і носа не показує.
І прийшла в село велика біда: розсада почала марніти, заливні поля висохли, а дерева в горах і рости перестали. Не знають селяни, що діяти, як горю зарадити. Думали вони, гадали, та й пішли до однієї мудрої бабусі поради просити. Розповіли їй усе, як є.
Замислилася старенька, а тоді й каже:
– Я вже літ двісті, вважай, на світі живу. Та щось не пригадаю, як той Гірський Бог виглядає. А ви самі добре його обличчя пам’ятаєте?
– Аякже! – здивувалися селяни. – Щовесни ж він до нас приходив.
– Ну і як? – допитується бабуся. – Чи й справді він такий страшненький?
– Таки правда, – зітхнули люди. – Але ж це пусте! Все одно він для нас найкращий!
– Звісно, – погодилася мудра жінка, – головне, що серце в нього добре. Але ось біда – надто вже він сором’язливий. Видно, стало йому ніяково за свою вроду, от і втік. Раніше ж бо він себе не бачив.
– Що ж нам робити? – бідкаються селяни. – Голод на порозі. Працюємо з ранку до ночі, а земля нічого не родить.
– Треба вам знайти когось іще страшнішого, ніж Гірський Бог, – хитро примружилась бабуся. – Хай побачить, що не він на світі найпотворніший.
Замислилися селяни. Хто ж іще такий негарний, як їхній Бог? Думали-гадали, та нічого на думку не спадає.
– Гаразд, – каже старенька, – дам вам підказку. Ідіть до нашого струмка і спіймайте там рибу-окодзе. А як спіймаєте, придивіться до неї уважніше – ніхто на світі так кумедно й потворно очі не витріщає!
– Окодзе? Точно! – зраділи селяни.
Побігли вони до струмка, спіймали рибу-окодзе й нумо реготати:
– Ха-ха-ха! Ну й пика!
– Оце так потіха!
– Ай да страховисько!
Посадили вони рибу-окодзе у великий глек і хутчіш у гори побігли. Знайшли хижу Гірського Бога, стукають:
– Відчини нам, Боже! Поглянь, що ми тобі принесли!
Прочинив Гірський Бог двері, зазирнув у глек – а там риба сидить, очима лупає, щелепою туди-сюди соває! Жах, та й годі!
– Оце так диво! – сплеснув руками Бог. – Буває ж таке на світі! Бачу, є таки хтось іще страшніший за мене! Яке щастя, що я не риба-окодзе! А вона ж, а вона ж, погляньте, як очима обертає! Ха-ха-ха! Ой, не можу більше! Зараз лусну зо сміху!
Сміється Гірський Бог, аж луна котиться, і селяни з ним сміються. Всім стало радісно й легко на душі. Повернувся до Бога гарний настрій, помирився він із людьми.
Знову запанував у селі достаток: рис на полях заколосився золотом, плоди на деревах налилися соком. І відтоді жили селяни та Гірський Бог у мирі, злагоді й ніколи більше не сумували.