Жив колись у степах, де вітер ковила розчісує, старий козак-характерник. Був він мудрий, як вічність, і сильний, як старий дуб, та роки своє брали. Відчуваючи, що час збиратися у засвіти, покликав він до себе трьох синів: гордого Остапа, хитрого Гриця та тихого Левка.
– Не лишаю я вам ні золота, ні коней, ні земель, – прохрипів батько, вказуючи на стіну. – Лишаю вам найдорожче – мою шаблю. Але вона одна, а вас троє. Кому вона дістанеться – вирішить сама доля.
Зняли сини з кілка зброю і здивувалися. Була то не блискуча козацька шабля, а шматок іржавого заліза, побитий часом, щербатий і важкий, наче могильний камінь.
Поховали батька, як годиться, а на ранок, сперечаючись, хто гідний спадку, вирішили брати піти у світ.
"Там, де небезпека чатує, шабля сама собі господаря обере", – вирішили вони.
Ішли вони довго, минаючи села й міста, аж поки не дісталися Чорного Лісу. Сонце, заплутавшись у густих кронах, ледь світило, а тіні лягали довгі й химерні. Раптом почули вони крик – жалібний, тонкий, наче пташиний.
Вибігли брати на галявину і побачили страшне: величезний вовкулака, з очима, що горіли пекельним вогнем, загнав на дерево малу дівчинку. Звір гарчав, дряпаючи кору пазурами, готуючись до стрибка.
– Це мій шанс! – вигукнув старший, Остап. – Я вб’ю потвору, і про мою силу складатимуть легенди!
Вихопив він іржаву шаблю з піхов і, красуючись, кинувся на звіра. Але залізо в його руках стало таким важким, що він ледве міг його підняти. Ударив Остап, та шабля, немов дерев’яна палиця, лише глухо стукнула об шкуру вовкулаки, не завдавши шкоди. Звір відкинув його лапою, наче кошеня.
– Відійди, дурню! – крикнув середній, Гриць. – За шкуру цього звіра мені дадуть мішок золота!
Схопив він зброю, та в його руках вона стала слизькою, наче вуж. Як не намагався Гриць замахнутися, лезо виверталося, не слухалося, і він, спіткнувшись, упав у траву.
Вовкулака, відчувши безкарність, знову кинувся до дерева. Дівчинка закричала, затуляючи очі долоньками.
І тоді найменший, Левко, не думаючи ні про славу, ні про гроші, а лише про те, як б’ється від страху дитяче серце, кинувся вперед. Він не думав, чим битиме, він просто став стіною між дитиною і смертю.
– Не чіпай її! – крикнув він, підхопивши з землі батькову шаблю.
І тієї ж миті сталося диво.
Відчувши тепло руки, що прагне захистити слабшого, стара іржа почала осипатися, наче сухе листя восени. Лезо засвітилося срібним, сліпучим сяйвом, ставши гострим, як промінь сонця. Шабля стала легкою, наче пір’їна, і сама повела руку юнака.
Вовкулака, засліплений цим небесним сяйвом, заскавчав і, підібгавши хвоста, кинувся навтьоки в темні хащі, розсипаючись на клапті туману.
Опустив Левко зброю, і брати побачили: у його руках була не іржава залізяка, а найкраща козацька шабля, на лезі якої золотом горіли слова: "Сила моя не в гніві, а в любові".
Зрозуміли тоді брати батькову науку. Шабля – то не іграшка для марнославства і не знаряддя для наживи. Вона – хрест, який несе той, хто готовий покласти душу за інших. І вклонилися вони Левкові, визнавши його право, бо в його руках навіть мертве залізо оживало, аби творити добро.